– Все одно я не пам’ятаю її.
– Це не так важливо. Головне, що ви дуже добре бачили Марину Ґреґ і що ви майже не відривали від неї погляду й досить часто брали її в об’єктив фотоапарата.
– Так і було. Я майже не відводила від неї погляду, чекаючи сприятливого моменту.
– Ви знаєте чоловіка на ім’я Ардвік Фен і могли впізнати його?
– О, так. Я знаю його досить добре. Він працює на телебаченні – і ставить фільми.
– Ви фотографували його?
– Так. Я сфотографувала його, коли він підіймався сходами з Лолою Брустер.
– Вони йшли відразу за мером?
Вона хвилину подумала, потім погодилася:
– Так, десь приблизно за ними.
– Чи помітили ви, що в той час Марині Ґреґ несподівано стало погано? Чи помітили якийсь незвичайний вираз у неї на обличчі?
Марґо Бенс нахилилася вперед, відкрила портсигар й дістала сигарету. Припалила її. Хоч вона й не відповіла на його запитання, Дермот не став тиснути на неї. Він чекав, прикидаючи подумки, що вона там прокручує у своїй голові. Нарешті вона озвалася й промовила:
– А чому ви мене запитуєте про це?
– Бо це те запитання, на яке я дуже хочу мати відповідь – надійну відповідь.
– Ви сподіваєтеся, що я зможу дати вам надійну відповідь?
– Так, сподіваюся. Ви мусите мати звичку дуже пильно спостерігати за обличчями людей, чекаючи, коли на них з’явиться певний вираз, зручний для фотографування.
Вона кивнула головою.
– Ви бачили щось подібне на обличчі Марини Ґреґ?
– І не тільки я бачила на ньому щось подібне, чи не так?
– Ні, не тільки ви. Ще кілька людей. Але всі вони описують той вираз по-різному.
– І як же інші люди описували його?
– Одна особа сказала мені, що думала, вона зараз упаде непритомна.
Марґо Бенс повільно похитала головою.
– Хтось сказав, що вона була дуже здивована. – Він трохи помовчав: – А ще одна людина розповіла, ніби бачила на її обличчі застиглий погляд.
– Застиглий, – замислено повторила Марґо Бенс.
– Ви згодні з цим останнім твердженням?
– Не знаю. Можливо.
– Мені це було сказано навіть у художній формі, – сказав Дермот. – Словами давно померлого поета Теннісона: «Вітер здмухнув павутину. Тріснуло дзеркало наполовину. “Мене проклято, я ж невинна!” – зойкнула леді з Шейлота».
– Там не було ніякого дзеркала, – сказала Марґо Бенс, – але якби воно було, то могло б тріснути. – Вона раптом підвелася. – Я зроблю щось ліпше, аніж описати ту сцену. Я вам її покажу.
Вона розсунула завісу в протилежному кінці кімнати й зникла на кілька хвилин. Він чув, як вона нетерпляче щось бурмоче.
– Що за чортівня, – сказала вона, коли з’явилася знову, – чому ніколи не вдається знайти ті речі, які тобі потрібні? Проте я знайшла її все ж таки.
Вона підійшла до нього й подала йому глянцеву світлину. Він подивився на неї. То була дуже добра фотографія Марини Ґреґ. Її рука перебувала в руці жінки, яка стояла перед нею, а тому була обернута до фотокамери спиною. Але Марина Ґреґ дивилася не на жінку. Її очі не дивилися також в об’єктив фотоапарата, а кудись трохи ліворуч. Найцікавішим для Дермота Кредока було те, що обличчя нічого не виражало. На ньому не було ані страху, ані болю. Сфотографована жінка дивилася на щось, щось бачила, і емоції, спричинені цим побаченим, були такі великі, що вона була фізично неспроможна виразити їх на своєму обличчі. Дермот Кредок якось бачив такий вираз на обличчі одного чоловіка, чоловіка, якого застрелили через секунду.
– Ви задоволені? – запитала Марґо Бенс.
Кредок глибоко зітхнув.
– Так, дякую. Розумієте, важко дійти якогось конкретного висновку, коли свідки перебільшують, коли вони уявляють собі, ніби бачили те або те. Але у випадку з Мариною Ґреґ було не так. Вона дивилася на щось і справді щось бачила. Я можу взяти цю фотографію?
– О, так, ви можете взяти відбиток. Я маю негатив.
– Ви не надсилали її в пресу?
Марґо Бенс похитала головою.
– Я досить здивований, чому ви цього не зробили. Адже це досить драматична світлина. Деякі газети могли б заплатити за неї добру ціну.
– Я не захотіла цього робити, – сказала Марґо Бенс. – Якщо тобі випадково вдалося зазирнути в чиюсь душу, то трохи незручно заробляти на цьому гроші.
– А ви знайомі з Мариною Ґреґ?
– Ні.
– Ви приїхали сюди зі Штатів?
– Я народилася в Англії. Щоправда, навчалася в Америці. А сюди повернулася десь три роки тому.
Дермот Кредок кивнув головою. Він знав відповіді на свої запитання. Вони чекали на нього серед іншої інформації на столі в його кабінеті. Дівчина, схоже, нічого не приховує. Він запитав: