– А де ви навчилися своєї професії?
– У студії Райнґардена. Протягом певного часу – в Андре Кілпа. Він багато чого мене навчив.
«Студія Райнґардена та Андре Кілп». Дермот Кредок несподівано насторожився. Ці імена заторкнули в ньому якийсь спогад.
– Ви жили в Севен-Спрінґс, чи не так?
Вона здавалася здивованою.
– Ви, схоже, знаєте багато про мене. Ви досліджували мою біографію?
– Ви дуже відомий фотограф, міс Бенс. Про вас написано чимало статей, самі знаєте. Чому ви приїхали до Англії?
Вона стенула плечима.
– О, я люблю переміну. Крім того, я вже вам сказала, що народилася в Англії, хоч мене й завезли до Штатів дитиною.
– Зовсім малою дитиною, так я думаю.
– У п’ятирічному віці, якщо це вас цікавить.
– Мене цікавить. Мені здається, міс Бенс, ви могли б розповісти мені про себе трохи більше, аніж розповіли.
Її обличчя спохмурніло. Вона подивилася на нього.
– Що ви хочете цим сказати?
Дермот Кредок подивився на неї й вирішив ризикнути. Він мав не так багато, на що міг спертися. Студія Райнґардена, Андре Кілп і назва міста. Але в нього виникло відчуття, ніби стара міс Марпл підштовхує його під лікоть.
– Думаю, ви знали Марину Ґреґ краще, ніж кажете.
Вона засміялася.
– Доведіть це. Що ви там собі уявляєте?
– Уявляю? Не думаю. Я міг би це довести, якби згаяв трохи часу та доклав певних зусиль. То чи не ліпше буде, якщо ви, міс Бенс, скажете мені правду? Зізнайтеся, що Марина Ґреґ удочерила вас дитиною й ви жили з нею протягом чотирьох років.
Вона зі свистом набрала повні груди повітря.
– Докопалися, сучі діти! – сказала вона.
Він трохи розгубився, такий це був контраст до її попередньої поведінки. Вона підхопилася на ноги, труснувши чорним волоссям.
– Гаразд, гаразд, це правда! Так, Марина Ґреґ забрала мене із собою в Америку. Моя мати мала восьмеро дітей. Вона жила в якихось нетрях. Гадаю, вона була однією з тих сотень людей, що писали тій або тій кіноактрисі, яку вони бачили або про яку чули, прохаючи всиновити свою дитину, бо не могли прогодувати її. О, про це так сумно говорити!
– Вас було троє, – сказав Дермот. – Троє дітей, усиновлених у різний час і в різних місцях.
– Правильно. То були я, Род і Енґус. Енґус був старший за мене, Род був фактично немовлям. Ми тоді зажили чудовим життям. Усе в нас було! – Її голос зазвучав насмішкувато й гучно. – Одяг, автомобілі, чудовий дім, чудові люди, які доглядали нас, добре навчання і смачна їжа. Усього вдосталь! І вона, наша люба «мамуся»! «Мамуся», що досконало грала свою роль, співаючи нам колискові пісні, фотографуючись із нами! Яка чудова й сентиментальна картина!
– Але вона справді хотіла мати дітей, – сказав Дермот Кредок. – Її бажання було цілком реальним, чи не так? То не був лише рекламний фокус.
– О, можливо. Мабуть, справді так і було. Вона хотіла мати дітей. Але їй були непотрібні ми! Абсолютно непотрібні. То була лише театральна гра. «Моя родина». «Так приємно мати свою родину». Й Іззі дозволяв їй робити це. А він мусив би щось розуміти.
– Іззі – це Айзідор Райт?
– Так, її третій або четвертий чоловік, точно не пам’ятаю. Він був чудовою людиною. Думаю, він її розумів, й іноді його непокоїла думка, що буде з нами. Він ставився до нас добре, але не прикидався батьком. Він не відчував себе батьком. Йому була дорога лише його літературна творчість. Згодом я прочитала кілька його творів. Там багато бруду, і вони досить жорстокі, але в них відчувається могутність. Думаю, одного дня його назвуть великим письменником.
– І доки все це тривало?
Губи Марґо Бенс раптом скривилися в посмішці.
– Доти, доки вона не стомилася грати в тій виставі. А втім, це не зовсім правда… З’ясувалося, що в неї буде власна дитина.
Вона засміялася з несподіваною гіркотою.
– Ось тоді ми й стали їй непотрібні. Нашому щастю настав кінець. Ми були для неї чимось на зразок малих сурогатів, але їй було байдужісінько до нас, геть байдужісінько. О, вона прилаштувала нас дуже добре. Знайшла для кожного дім, названу матір, дала гроші на нашу освіту й виділила пристойну суму на перші наші кроки в самостійному житті. Ніхто не може звинуватити її в тому, що вона вчинила з нами негарно й некоректно. Але ми ніколи не були їй потрібні – вона хотіла мати власну дитину.
– Ви не можете осуджувати її за це, – лагідно сказав Дермот.
– Я не звинувачую її за те, що вона хотіла мати власну дитину, зовсім ні. Але як же ми? Вона забрала нас від наших батьків, від того місця, якому ми належали. Моя мати продала мене за миску юшки, якщо говорити правду, але вона не думала про власну вигоду. Вона продала мене тому, що була дурна й думала, я здобуду велику вигоду, освіту й заживу щасливо. Вона думала, що робить краще для мене. Краще для мене? Якби вона лишень знала!