– Я бачу, вам досі гірко.
– Ні, мені вже не гірко. Я це пережила. Мені стало гірко на якусь мить, бо на мене накотилися спогади, бо я ніби повернулася в ті дні. Нам усім було гірко.
– Усім?
– Хіба що крім Рода. Роду завжди було до всього байдуже. Бо він був надто маленький. Але Енґус почував себе так само, як і я, хоч думаю, він був більше мстивий. Він казав, що коли виросте, то вб’є немовля, яке вона збирається народити.
– Ви знали про те, що в неї народиться немовля?
– Звичайно, знали. Й усім відомо, що з того вийшло. Вона мало не збожеволіла від радості, коли довідалася, що воно в неї народиться, а воно народилося ідіотом! Так їй і треба. Та хоч її власна дитина й народилася ідіотом, вона вже не захотіла забрати нас назад.
– Ви ненавидите її.
– Як я можу не ненавидіти її? Вона зробила зі мною те найгірше, що можна зробити з дитиною. Дати їй повірити в те, що ти її любиш, що вона тобі дорога, а потім викинути її, як непотріб.
– А що сталося з вашими двома – я для зручності називатиму їх братами?
– Життя потім розкидало нас на всі боки. Род має свою ферму десь на Середньому Заході. Він завжди був задоволений життям і тепер, думаю, задоволений. Енґус? Я не знаю. Я втратила його з виду.
– Він зберіг бажання помститися?
– Не думаю, – сказала Марґо. – Коли я бачила його востаннє, він сказав мені, що хоче грати на сцені. Я не знаю, чи зумів він стати актором.
– Ви, проте, не забули про свою кривду, – сказав Дермот.
– Так, я не забула, – підтвердила Марґо Бенс.
– Чи була Марина Ґреґ здивована, побачивши вас у той день, чи вона умисне домоглася вашого професійного запрошення на свято, щоб догодити вам?
– Вона? – зневажливо посміхнулася дівчина. – Та вона нічого не знала про те, що мене було запрошено. Мені було цікаво побачити її, тому я доклала певних зусиль, щоб отримати цю роботу. Я вже вам казала, що маю певні зв’язки з людьми кіностудії. Я хотіла подивитися, якою вона тепер стала. – Вона провела долонею по поверхні стола. – Вона навіть мене не впізнала. Що ви думаєте про це? Я жила з нею чотири роки. Від п’яти до дев’яти, і вона мене не впізнала.
– Діти змінюються, – сказав Дермот Кредок, – вони змінюються так, що впізнати їх неможливо. Я маю небогу, з якою дуже довго не бачився, і запевняю вас, що проминув би її, якби вона зустрілася мені на вулиці.
– Ви мені це кажете, щоб мене заспокоїти? Повірте, мені байдуже. Ох, нехай йому чорт, буду відвертою. Мені зовсім не байдуже. І не було. Вона володіє якимись чарами. Марина! Згубними чарами, яким годі чинити опір. Можна ненавидіти людину і в якийсь дивний спосіб любити її.
– Ви їй не сказали, хто ви така?
Дівчина похитала головою.
– Ні, я їй не сказала. Я б нізащо цього не зробила.
– Ви намагалися отруїти її, міс Бенс?
Її настрій змінився. Вона підхопилася на ноги й засміялася.
– Яке безглузде запитання ви мені поставили! Але я розумію, що ви повинні були його поставити. Це входить до вашої роботи. Ні, запевняю вас, я її не вбивала.
– Я не про те запитую вас, міс Бенс.
Вона подивилася на нього, спохмурніла й спантеличена.
– Марина Ґреґ, – сказав він, – ще жива.
– І як довго вона ще житиме?
– Що ви маєте на увазі?
– Чи не вважаєте ви ймовірним, інспекторе, що хтось повторить свою спробу – і цього разу досягне успіху?
– Буде вжито заходів остороги.
– О, я не сумніваюся, що їх буде вжито. Люблячий чоловік пильно дбатиме про неї й докладе всіх зусиль, щоб їй не було завдано ніякої шкоди?
Він пильно дослухався до іронії, яка звучала в її голосі.
– Що ви мали на увазі, коли сказали, що запитали мене не про те? – поцікавилася вона, несподівано повернувшись до попередньої теми.
– Я вас запитав, чи намагалися ви отруїти її. Ви мені відповіли, що не вбивали. Це правда, але хтось усе ж таки помер, когось усе ж таки було вбито.
– Ви маєте на увазі, що я хотіла вбити Марину, а замість неї вбила Місіс-не-знаю-як-її-звуть? Якщо хочете, щоб я до кінця прояснила вам свою відповідь, то скажу так: я не намагалася отруїти Марину, і я не спровадила на той світ місіс Бедкок.
– Та, можливо, ви знаєте, хто це зробив?