– Я нічого не знаю, інспекторе, запевняю вас.
– Але бодай якесь уявлення маєте?
– Щодо уявлень, то їх кожен має. – Вона всміхнулася до нього іронічною усмішкою. – Серед багатьох людей, здатних таке зробити, – хоч і невідомо, чи вони скористалися з цієї можливості, – можна було б назвати її темноволосого робота-секретарку, елегантного Гейлі Престона, слуг, покоївок, масажиста, перукаря, багатьох людей із кіностудії – і хтось із них міг бути не тим, кого він із себе вдавав.
Тоді, коли він несамохіть ступив крок до неї, вона енергійно хитнула головою.
– Розслабтеся, інспекторе, – сказала вона. – Я лише вас дражню. Хтось хоче Марининої крові, але хто він, не маю найменшого уявлення. Справді, я не маю найменшого уявлення.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
І
У будинку номер 16 по Обрі-клоз місіс Бейкер розмовляла зі своїм чоловіком. Джим Бейкер, білявий велетень, був дуже заклопотаний – він збирав модель стратостата.
– Сусіди! – промовила Черрі. Вона труснула своєю чорнявою кучерявою головою. – Сусіди! – повторила вона з ядучим сарказмом у голосі.
Вона обережно зняла з плити сковорідку, потім акуратно розіклала те, що було в ній, на дві тарілки, на одну поклала значно більше, ніж на другу. Вона поставила повнішу тарілку перед чоловіком.
– Змішана печеня, – оголосила вона.
Джим підвів голову і схвально втягнув повітря носом.
– Пахне чимось смачним, – сказав він. – Яке в нас сьогодні свято? Мій день народження?
– Тебе треба добре годувати, – сказала Черрі.
Вона здавалася дуже гарною у своєму вишнево-білому смугастому фартусі з невеличкими оборками. Джим Бейкер прибрав зі столу частини розібраного стратостата, щоб звільнити місце для своєї тарілки. Він усміхнувся дружині й запитав:
– Хто це тобі сказав?
– Моя міс Марпл, хто ж би ще? – відповіла Черрі. – А якщо ми вже про це заговорили, – додала вона, сідаючи навпроти Джима й підсуваючи до себе свою тарілку, – то і їй би слід харчуватися більш поживною їжею. Та стара кицька, якій доручено її доглядати, годує її тільки вуглеводами. Більше вона нічого не спроможна вигадати! «Чудовий заварний крем», «чудовий бутербродний пудинг», «смачна локшина з сиром». І базікає, базікає, базікає протягом цілого дня. Не дає їй ані секунди перепочинку.
– Ну то й що? – запитав Джим. – Певно, такою й має бути дієта для інваліда.
– Дієта для інваліда! – повторила Черрі, пирхнувши. – Міс Марпл не інвалід – вона лише стара жінка. І завжди в усе втручається.
– Хто, міс Марпл?
– Ні. Ота міс Найт. Вона навчає мене, як я повинна робити те або те! Вона навіть навчає мене куховарити. А я знаю про те, як треба куховарити, набагато краще, ніж вона!
– Ти незрівнянна в мистецтві приготування їжі, – схвально промовив Джим.
– Треба не тільки вміти готувати, а й мати, з чого готувати. Мати продукцію, у яку ти міг би вгородити зуби.
Джим засміявся.
– Я з великою втіхою встромляю зуби в те, що ти мені сьогодні приготувала. Чому твоя міс Марпл сказала, що мене треба годувати як слід? Чи не здався я їй виснаженим та охлялим у той день, коли приходив до неї полагодити поличку у ванній кімнаті?
Черрі засміялася.
– Я тобі скажу, що вона мені сказала. Вона сказала: «У тебе чудовий чоловік, моя люба. У тебе надзвичайний чоловік». Це прозвучало, як фраза з роману, які вони частинами дивляться по телевізору.
– Сподіваюся, ти з нею погодилася? – з усмішкою запитав Джим.
– Я сказала їй, що чоловік у мене не з найгірших.
– Не з найгірших! Я не назвав би це компліментом.
– А потім вона сказала: «Ти мусиш піклуватися про свого чоловіка, моя люба. Годувати його як слід. Чоловіки потребують багато м’ясних страв, добре приготованих».
– Правильно, правильно!
– І вона також порадила мені готувати тобі свіжу їжу, а не купувати оті напівфабрикати, які треба лише розігріти в печі. Не сказала б, що я це часто роблю, – похвалилася Черрі.
– А як на мене, то досить часто. Вони мають зовсім інший смак, – сказав Джим.
– Ти ж однаково не помічаєш, що ти їси, – сказала Черрі, – бо завжди вся твоя увага поглинута стратостатами та іншими дурницями, які ти будуєш. І не бреши мені, що ти купив цей набір для свого племінника Майкла, як подарунок на його день народження. Ти купив його для себе, і сам будеш ним гратися.
– Він ще малий, щоб гратися такими іграшками, – тоном вибачення сказав Джим.
– І ти, звичайно, вовтузитимешся з цією штуковиною цілий вечір. Може, ліпше послухаймо музику? Ти купив ту нову платівку, про яку ми говорили?