– На новісіньку сукню? Не вірю.
– А я оце подумала, – сказала Ґледіс, – що Артур Бедкок збирається робити з одягом Гізер? Ту сукню, звичайно ж, можна відчистити. Або я могла б відрізати від неї половину й була б мені чудова спідниця. Ти не думаєш, що Артур Бедкок обуриться на мене, якщо я попрошу його продати мені ту сукню? Її можна й не перешивати, а тканина там чудова.
– А хіба тобі не буде в ній не по собі?
– Не по собі? Чому?
– Ну, носити сукню, у якій жінка померла, та ще й такою не зовсім звичайною смертю…
Ґледіс витріщилася на неї.
– Я про це не подумала, – зізналася вона.
Вона замислилася на хвилину або дві, потім повеселіла.
– Я не думаю, що це має якесь значення, – сказала вона. – Адже щоразу, коли ти купуєш ношений одяг, то зазвичай той, хто його носив, уже помер, хіба не так?
– Так. Але це не зовсім одне й те саме.
– Я думаю, ти перебільшуєш, – сказала Ґледіс. – Та сукня пошита з дуже дорогого краму, що має чудовий відтінок чистого й ніжного синього кольору. А про ту дивну історію, – провадила вона замислено, – я думаю перекинутися словом завтра вранці в холі з містером Джузеппе.
– Ти маєш на увазі дворецького-італійця?
– Так. Він дивовижно вродливий. Блискучі очі. А як грізно вони блищать! Коли ми приходимо туди допомагати, він просто знущається з нас, дівчат. – Вона захихотіла. – Але ніхто на нього не обурюється. Він іноді буває навдивовижу приємним… Я просто розповім йому про те, що бачила, і запитаю, що мені робити.
– Я не бачу, що ти зможеш йому розповісти, – сказала Черрі.
– Це було дивно, дуже дивно, – сказала Ґледіс, не бажаючи розлучатися зі своїм улюбленим словом.
– Мені здається, – сказала Черрі, – ти просто шукаєш привід, щоб піти й побалакати з містером Джузеппе – і я раджу тобі стерегтися, дівчино. Ти повинна знати, чого варті ці макаронники. Кров у них гаряча, і вони вельми охочі плодити позашлюбних дітей.
Ґледіс замріяно зітхнула.
Черрі подивилася на вкрите ластовинням пухке обличчя подруги й вирішила, що остерігати її немає ніякого сенсу. Містер Джузеппе міг би спокуситися нею хіба що на цілковитому безриб’ї.
ІI
– Ага! – сказав доктор Гейдок. – Я бачу, ви зайнялися розплутуванням.
Він ковзнув поглядом від міс Марпл до клубка пухнастої білої вовни.
– Ви рекомендували мені спробувати розплутувати, якщо плетіння мені вже не вдається, – сказала міс Марпл.
– Схоже, ви справді енергійно взялися за цю справу.
– Я зробила помилку в моделі на самому початку. Тому весь результат у мене вийшов за межі нормальних пропорцій, і мені доводиться розплутувати геть усе. Річ у тому, що я обрала дуже складну модель.
– А хіба для вас існують складні моделі? Та вони для вас ніщо.
– Зір у мене став зовсім поганий, тому мені доведеться переходити на дуже просте плетіння.
– Ви знудитеся, якщо обиратимете дуже прості моделі. Але мені приємно, що ви послухалися моєї поради.
– Хіба я не завжди слухаюся ваших порад, докторе Гейдок?
– Ви їх слухаєтеся тоді, коли вони вам підходять.
– Скажіть мені, докторе, ви справді мали на увазі плетіння, коли давали мені ту пораду?
Він помітив, що вона йому підморгує, і підморгнув їй у відповідь.
– То як у вас просуваються справи з розплутуванням убивства? – запитав він.
– Боюся, мої здібності вже не ті, якими були колись, – сказала міс Марпл і скрушно похитала головою.
– Нісенітниця, – сказав доктор Гейдок. – Не розповідайте мені, що ви вже не зробили якихось висновків.
– Звичайно, я вже зробила висновки. І дуже конкретні, до речі.
– Наприклад? – з цікавістю запитав Гейдок.
– Якщо в коктейль було щось підкинуто того дня, а я не бачу, як це могли зробити…
– Могли заздалегідь набрати отрути в піпетку для закапування очей, – припустив доктор Гейдок.
– Ви такий чудовий професіонал, – сказала міс Марпл зі щирим захватом у голосі. – Але навіть у такому випадку мені видається дуже дивним, що ніхто нічого не помітив.
– Отже, вбивство не тільки має бути скоєне, а й хтось неодмінно мусить побачити, як його скоєно. Ви це стверджуєте?
– Ви чудово знаєте, щo я стверджую, – сказала міс Марпл.
– Отже, вбивця був готовий піти на ризик, – сказав Гейдок.
– Безперечно. Я в цьому анітрохи не сумніваюся. Але на місці злочину було – я це визначила через розпитування та додавання людей – від вісімнадцяти до двадцяти осіб. Мені здається, що серед двадцяти людей хтось неодмінно мусив побачити те, що там відбулося.