Гейдок спохмурнів.
– З якої причини? – запитав він. – Ви підозрюєте шантаж? Якщо так…
– Якщо так, то людина, яка щось бачила, наражає себе на велику небезпеку, – сказала міс Марпл.
– Так, справді. – Він подивився гострим поглядом на стару даму з клубком білої вовни на колінах. – Схоже, ви вважаєте цю третю можливість найімовірнішою?
– Ні, – сказала міс Марпл, – так далеко я ще не зайшла. Поки що в мене немає достатніх доказів. Вони будуть тільки тоді, – додала вона обережним тоном, – коли когось уб’ють.
– Ви вважаєте, що комусь загрожує небезпека бути вбитим?
– Сподіваюся, ні, – сказала міс Марпл. – Я вірю в те, що такого не буде, і молюся, щоб такого не сталося. Але, на жаль, таке буває часто, докторе Гейдок. Це сумно й страшно визнавати. Але таке буває нерідко.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Елла повісила слухавку, усміхнулася сама до себе й вийшла з телефонної будки. Вона була задоволена собою.
«Головний інспектор, усемогутній Кредок! – промовила вона подумки. – Я вдвічі краще за тебе можу виконувати твою роботу. Варіації на тему «Таємницю розгадано!»
Вона з великою втіхою уявила собі, як здригнулася особа на протилежному кінці телефонної лінії, почувши у слухавці тихий, погрозливий шепіт: «А я все бачила…»
Вона мовчки засміялася, кутики її рота вигнулися, як у хижого кота. Психологові було б цікаво спостерігати за нею в цю мить. Ніколи до останніх кількох днів її не опановувало таке відчуття власної могутності. Вона навіть сама не усвідомлювала, якою п’янкою втіхою переповнювало воно її…
«Чорти б забрали ту стару жінку», – подумала Елла, відчуваючи, як місіс Бентрі проводжає її поглядом, коли вона йшла під’їзною дорогою.
Несподівано в її голові пролунали дивні слова: «Надто часто ходить глек по воду…»
Пусте. Ніхто ніколи не запідозрить, що це вона шепоче ті погрози…
Вона чхнула.
– Чорти б узяли цю сінну лихоманку, – сказала Елла Зелінські.
Коли вона увійшла до свого кабінету, Джейсон Рад стояв біля вікна.
Він круто обернувся.
– Я не знав, куди ви поділися.
– Мені треба було поговорити із садівником. Я хотіла… – вона урвала свою фразу, побачивши вираз його обличчя.
– Що сталося? – стривожено запитала вона.
Його очі, здавалося, ще глибше провалилися в обличчя, ніж раніш. Уся його клоунська веселість зникла. Це був чоловік у стані великої напруги. Їй доводилося й раніше бачити його у стані напруги, але таким вона його ще ніколи не бачила.
Вона знову запитала:
– Що сталося?
Він посунув до неї аркуш паперу.
– Це аналіз тієї кави. Кави, яка не сподобалася Марині і яку вона не захотіла пити.
– Ви послали її на аналіз? – Елла була здивована. – Але ж я бачила, як ви вилили її у зливальницю.
Його великий рот скривився в посмішці.
– У мене вправні руки, Елло, – сказав він. – Ви про це не знали? Так, я вилив більшу частину тієї кави, але я залишив досить, щоб послати її на аналіз.
Вона подивилася на папірець у своїй руці.
– Миш’як, – сказала вона, не вірячи власним словам.
– Атож, миш’як.
– Тож Марина мала слушність, коли кава здалася їй гіркою?
– Ні, у цьому вона не мала слушності. Миш’як не має смаку. Але інстинкт її не підвів.
– А ми думали, вона закотила істерику!
– Вона й справді в істериці. А хто б не був? Вона бачила, як жінка впала мертвою практично їй під ноги. Вона одержує погрозливі листи – один за одним – до речі, сьогодні такий лист надійшов чи не надійшов?
Елла похитала головою.
– Хто підкидає ці диявольські цидулки? О, я думаю, це досить легко – усі вікна відчинені. Хто завгодно може вкинути сюди що завгодно.
– Ви хочете, щоб ми позачиняли в домі вікна й двері? Але ж погода така жарка. Біля будинку зрештою чергує полісмен.
– Так, і я не хочу лякати її ще більше, ніж вона налякана. Погрозливі цидулки – то пусте. Але миш’як, Елло, миш’як – це вже дуже серйозно.
– Ніхто не може отруїти їжу тут, у домі.
– Ви так думаєте, Елло? Ви так думаєте?
– Зробити це так, щоб ніхто не побачив. Жодна випадкова людина…
Він її урвав.
– Люди готові на все задля грошей, Елло.
– Тільки не на вбивство!
– Навіть на вбивство. І вони можуть не розуміти, що йдеться про вбивство. Слуги…
– Я переконана, що зі слугами в нас усе гаразд.
– Візьмімо, наприклад, Джузеппе. Я сумніваюся, що Джузеппе можна дуже довіряти, якщо хтось запропонує йому гроші. Він служить у нас протягом певного часу, звичайно, але…