– Біля будинку стоїть на варті полісмен.
– Я знаю. Одного чоловіка тут не досить. Поки йшлося тільки про анонімні листи, я не відчував особливої небезпеки. Сама Марина Ґреґ була під надійною вартою. Мені ніколи не спадало на думку, що хтось інший може бути в небезпеці. Я…
Задзвонив телефон. Корніш узяв слухавку.
– Це «Дорчестер». Містер Ардвік Фен на дроті.
Він передав слухавку Кредоку, і той її взяв.
– Містере Фен, я вас слухаю. Це Кредок.
– Я маю повідомлення, що ви телефонували мені. Мене не було протягом цілого дня.
– Я маю повідомити вам сумну новину, містере Фен. Міс Зелінські померла сьогодні вранці – отруєна ціаністим калієм.
– Справді? Я приголомшений почути цю новину. Нещасний випадок? Чи щось інше?
– Щось інше. Отруту було покладено в пульверизатор, яким вона користувалася.
– Зрозуміло… Так… Зрозуміло. – Запала коротка пауза. – А чому, дозвольте запитати, ви телефонуєте з приводу цієї сумної події мені?
– Ви знали міс Зелінські, містере Фен?
– Звичайно, знав. Я знав її чимало років. Але вона не належала до числа моїх близьких друзів.
– Ми сподівалися, що ви, можливо, зможете допомогти нам.
– У який спосіб?
– Чи не могли б ви підказати який-небудь мотив для її вбивства? Вона чужа людина в цій країні. Нам відомо дуже мало про її друзів, колег та про обставини її життя.
– Рекомендую вам розпитати про все це Джейсона Рада.
– Природно. Ми вже його розпитали. Але існує шанс, що ви можете знати про неї щось таке, чого він не знає.
– Боюся, що ні. Я не знаю майже нічого про Еллу Зелінські, крім того, що вона була надзвичайно здібною молодою жінкою й чудово виконувала свою роботу. Про її приватне життя я нічого не знаю.
– Отже, ви не можете висунути жодних припущень?
Кредок наготувався почути вирішальну негативну відповідь, та, на його подив, вона не надійшла. Натомість запала пауза. Він чув, як Ардвік Фен важко дихає на протилежному кінці лінії.
– Ви ще мене слухаєте, головний інспекторе?
– Так, містере Фен, я на лінії.
– Я вирішив розповісти вам про один факт, який може стати вам у пригоді. Коли ви почуєте, про що йдеться, ви зрозумієте, що я мав усі підстави тримати його при собі. Але я вирішив, що приховувати його було б із мого боку нерозумним. Ось він, цей факт. Два дні тому мені хтось зателефонував. Голос заговорив до мене пошепки. Він сказав – я вам цитую: «Я все бачила… Я бачила, як ви вкинули пігулки в келих… Ви не знали, що маєте свідка, чи не так? Але свідок був – і дуже скоро вам буде сказано, що ви повинні робити».
У Кредока вихопився здивований вигук:
– Ви здивувалися, містере Кредок? Я можу категорично запевнити вас, що це звинувачення нічим не обґрунтоване. Я не вкидав пігулок у жоден келих. Ніхто й ніколи не зміг би довести, що я це робив. Таке припущення було б абсолютно абсурдним. Але, схоже, міс Зелінські мала намір шантажувати когось.
– Ви впізнали її голос?
– Шепіт упізнати неможливо. Але то була точно Елла Зелінські.
– Звідки ви знаєте?
– Бо той, хто шепотів, чхнув, перш ніж покласти слухавку. А я знаю, що міс Зелінські страждала від сінної лихоманки.
– І що ви про це думаєте?
– Я думаю, міс Зелінські натрапила не на ту особу зі своєї першої спроби. Мені здається імовірним, що її наступна спроба виявилась більш вдалою. Шантаж – то дуже небезпечна гра.
Кредок опанував себе.
– Я дуже дякую вам за ваше повідомлення, містере Фен. Суто задля формальності я хотів би з’ясувати, якими були ваші пересування в цей день.
– Природно. Мій водій надасть вам детальну інформацію.
Кредок поклав слухавку й повторив усе, що почув від Фена. Корніш присвиснув.
– Нам або доведеться виключити його з числа підозрюваних, або…
– Або це був дивовижний блеф. Цей чоловік здатний і на таке. Якщо існує бодай найменший шанс, що Елла Зелінські склала список своїх підозрюваних на папері, тоді він скористався чудовим шансом відразу взяти бика за роги.
– А його алібі?
– Воно буде бездоганним, – сказав Кредок. – Він має змогу заплатити добрі гроші за будь-яке алібі.
ІI
Було вже за північ, коли Джузеппе повернувся в Ґосінґтон. Він узяв таксі з Мач-Бенгема, бо останній поїзд на Сент-Мері-Мід уже пішов.
Він був у чудовому настрої. Заплатив за таксі біля воріт і пішов до будинку навпростець крізь кущі. Будинок був темний і мовчазний. Джузеппе замкнув двері й узяв їх на засув. Коли він обернувся до сходів, що вели до його затишної кімнати з ванною, він відчув протяг. Мабуть, десь забули зачинити вікно. Ну й дідько з ним. Він побрався нагору сходами, усміхаючись, і встромив ключа у свої двері. Він завжди замикав своє помешкання. Коли він обернув ключа й поштовхом відчинив двері, то відчув, як у спину йому вперлося щось кругле й тверде. Невідомий голос наказав: