Кредок похитав головою.
– Усі про це говорять. Такі речі приховати неможливо. Але ви повинні були прийти до нас. Навіть коли довідалися про результати аналізу, ви нас не повідомили. Чому?
– Ні, я вас не повідомив, – сказав Джейсон. – Мені було про що думати. По-перше, смерть бідолашної Елли. А тепер історія з Джузеппе. Інспекторе Кредок, коли ви дозволите мені забрати мою дружину звідси? Вона вже напівбожевільна.
– Я можу це зрозуміти. Але їй доведеться бути присутньою на офіційних розслідуваннях.
– А ви усвідомлюєте, що її життя досі в небезпеці?
– Сподіваюся, ні. Ми вживемо всіх заходів остороги…
– Усіх заходів остороги! Я вже про це чув – і не раз… Я повинен вивезти її звідси, Кредоку. Я повинен.
ІІІ
Марина лежала в шезлонзі у своїй спальні, її очі були заплющені. Обличчя – сіре від напруги й перевтоми.
Джейсон Рад стояв там протягом хвилини, дивлячись на неї. Вона розплющила очі.
– До нас знову приходив Кредок?
– Так.
– Чого він приходив? Елла?
– Елла – і Джузеппе.
Марина спохмурніла.
– Джузеппе? Вони спіймали того, хто його застрелив?
– Поки що ні.
– Усе це – суцільний кошмар… Він дозволив нам поїхати звідси геть?
– Він сказав – ще не можна.
– Чому не можна? Ми повинні. Невже ти не пояснив йому, що я не здатна чекати тут день за днем, поки мене вб’ють. Це фантастика.
– Буде вжито всіх заходів остороги.
– Вони вже про це казали. Чи це врятувало життя Елли? А Джузеппе? Невже ти не бачиш, що зрештою вони доберуться й до мене… Щось було в моїй каві в той день, у студії. Я певна, там щось було… Якби ти тільки її не вилив! Якби ми її зберегли, ми могли б віддати її на аналіз, чи як вони це називають. Ми знали б напевне…
– Ти стала б щасливіша, якби знала напевне?
Вона подивилася на нього, зіниці її очей були розширені.
– Я не розумію, про що ти говориш. Якби вони напевне знали, що хтось намагався мене отруїти, то дозволили б нам виїхати звідси, податися кудись далеко.
– Не думаю.
– Але я не можу далі так жити!.. Не можу… Не можу… Ти повинен допомогти мені, Джейсоне. Ти повинен зробити щось. Я налякана… Я жахливо налякана… Тут живе якийсь мій ворог. І я не знаю, хто він такий. Це може бути хто завгодно – хто завгодно. На кіностудії або тут, у домі. Хтось ненавидить мене – але чому? Чому?.. Хтось хоче спровадити мене на той світ… Але хто це? Хто це? Я думала… я була майже певна, що це Елла. Але тепер…
– Ти справді думала, це була Елла? – у голосі Джейсона чувся неприхований подив. – Але чому?
– Бо вона ненавиділа мене – так, вона справді мене ненавиділа. Невже чоловіки не помічають таких речей? Вона була в нестямі від тебе. Я не думаю, що ти бодай здогадувався про це. Але то була не Елла, бо Елла мертва. О, Джинксе, Джинксе, забери мене звідси, вивези мене звідси… дозволь мені поїхати кудись, де я буду в безпеці… в безпеці…
Вона підхопилася на ноги і стала ходити туди-сюди, раз у раз обертаючись і заламуючи руки.
Режисер у Джейсоні був у захваті від цих палких і трагічних рухів. «Я мушу запам’ятати їх, – думав він. – Для якої ролі вони могли б мені згодитися? Для Гедди Ґаблер, можливо?» І тут він пережив глибоке потрясіння, згадавши, що дивиться на свою дружину.
– Гаразд, Марино, гаразд. Я подбаю про тебе.
– Ми повинні покинути цей жахливий дім – і негайно. Я ненавиджу його, ненавиджу.
– Розумієш, ми не можемо поїхати так відразу.
– Чому не можемо? Чому?
– Бо смерті спричиняють ускладнення… – сказав Рад. – До того ж ми маємо таку ситуацію, коли втеча – не вихід.
– Чому втеча – не вихід? Ми втечемо від людини, що ненавидить мене.
– Якщо хтось ненавидить тебе так сильно, то що йому перешкодить поїхати слідом за нами?
– Ти хочеш сказати… Ти хочеш сказати… я ніколи від нього не втечу? Я вже ніколи не житиму в безпеці?
– Моя люба, все буде гаразд. Я подбаю про тебе. Я подбаю про твою безпеку.
Вона припала до нього.
– Ти справді подбаєш про мене, Джинксе? Ти обіцяєш, що зі мною нічого не станеться?
Вона обвисла на ньому, і він лагідно вклав її в шезлонг.
– О, я боягузка, – прошепотіла вона, – я боягузка… Якби я знала, хто це й чому така ненависть… Дай-но мені мої пігулки – жовті – не коричневі. Я мушу прийняти щось заспокійливе.
– Не ковтай їх багато, ради Бога, Марино, благаю тебе.
– Гаразд… Гаразд… Іноді вони не дають ніякого ефекту…
Вона заглянула йому у вічі й усміхнулася – ніжною й чарівною усмішкою.