– А для вас це має бути особливо важко, адже кіносвіт – щось цілком нове для вас. Ви не знаєте, які скандали там відбуваються і що там узагалі твориться.
– Я знаю про той світ трохи більше, аніж ви думаєте, – сказала міс Марпл. – Я дуже уважно прочитала по кілька номерів таких журналів, як «Кінотаємниці», «Життя у світі кіно», «Розмови у світі кіно» та «Кіноплітки».
Дермот Кредок засміявся. Він не міг утриматися від сміху.
– Мушу зізнатися, – промовив він, – що мені дуже цікаво слухати вашу розповідь про те, яку літературу ви читаєте для підвищення свого культурного рівня.
– Я знайшла там багато цікавого, – сказала міс Марпл. – Щоправда, стиль там поганий, якщо його взагалі можна назвати стилем. Але я була вкрай розчарована, побачивши, що те саме писали й у дні моєї молодості, у таких журналах, як «Сучасне суспільство», «Пікантні новини» тощо. Багато пліток. Багато скандальних чуток. Велике зацікавлення тим, хто з ким кохається, й усе таке інше. Практично те саме відбувається й у Сент-Мері-Мід. І в Нових Кварталах теж. Людська природа, я думаю, скрізь однакова. Тепер, я думаю, нам треба повернутися до питання про те, хто хоче спровадити на той світ Марину Ґреґ і так цього прагне, що зазнавши невдачі в першій спробі, надсилає погрозливі цидулки і вдається до подальших спроб. Можливо, це хтось такий, у кого… – і вона легенько постукала пальцем по лобі.
– Атож, – погодився Кредок, – схоже, це справді так. Але симптоми подібного захворювання іноді буває важко помітити.
– О, справді, – з палкою готовністю підтвердила міс Марпл. – Другий син старої місіс Пайк здавався хлопцем розумним і цілком нормальним. Він був майже прозаїчно звичайним, якщо ви розумієте мою думку, але насправді з’ясувалося, що його психіка була геть розхитана, чи так, принаймні, мені здається. Він був реально небезпечним. Тепер він цілком щасливий і всім задоволений, так розповіла мені місіс Пайк після того, як його замкнули в психіатричній лікарні «Фервейз». Там усі його розуміють, а лікарі вважають його захворювання надзвичайно цікавим випадком у медицині. Атож, усе там закінчилося цілком щасливо, але їй разів зо два тільки дивом щастило врятуватися від нього.
Кредок прокрутив у своєму мозку можливість проведення паралелі між кимось із оточення Марини Ґреґ і другим сином місіс Пайк.
– Дворецький-італієць, – провадила міс Марпл, – якого було вбито. Він їздив до Лондона, якщо я не помиляюся, у день своєї смерті. Чи комусь відомо, що він там робив? Якщо, звичайно, вам дозволено розповісти мені про це, – не забула вона уточнити.
– Він приїхав до Лондона о пів на дванадцяту дня, – сказав Кредок, – і ніхто не знає, що він там робив до за чверть другої, коли прийшов до банку й поклав на депозит п’ятсот фунтів. Ми не знайшли підтвердження його розповіді про те, що він їздив до Лондона відвідати родича, який чи то захворів, чи то потрапив у якусь халепу. Ніхто з родичів його там не бачив.
Міс Марпл кивнула головою, щось міркуючи.
– П’ятсот фунтів, – сказала вона. – Вельми цікава сума, чи не так? Мені здається, то був тільки перший внесок із чималої кількості інших сум, як ви вважаєте?
– Схоже на те, – сказав Кредок.
– То, певно, були всі гроші, що їх могла зібрати особа, якій він погрожував. Він міг навіть прикинутися, що задоволений нею або погоджується взяти її як аванс, а жертва шантажу могла пообіцяти йому заплатити решту грошей у найближчому майбутньому. Це, схоже, спростовує уявлення про те, що вбивцею Марини Ґреґ був хтось із простолюду, хто плекав проти неї якусь особисту помсту. Це, думаю, спростовує також гіпотезу, що хтось умисне найнявся на роботу в кіностудію або слугою чи садівником у дім. Щоправда, – уточнила міс Марпл, – така особа могла бути лише посередником, а той, хто її найняв, перебуває десь поблизу. Звідси й візит до Лондона.