– Нарешті ми маємо трохи спокою, – сказала вона. – Іноді мені хочеться вбити цю жінку, але, сподіваюся, до такого не дійде. А зараз послухайте-но мене, Дермоте, я хочу розпитати вас про дещо.
– Про що саме? Розпитуйте.
– Я хочу знову дуже ретельно обміркувати, що саме сталося в день свята. Прийшла місіс Бентрі, а вікарій майже відразу за нею. Потім прийшли місіс і містер Бедкок, а на сходах у цей час були мер із дружиною, отой чоловік, якого звуть Ардвік Фен, репортер із мач-бенгемівської газети «Герольд і Арґус» і дівчина-фотограф Марґо Бенс. Ви сказали, що Марґо влаштувалася на сходах так, щоб знімати церемонію під певним кутом. Ви бачили якісь із тих фотографій?
– Я навіть приніс одну, щоб вам показати.
Він дістав із кишені фотографію, і міс Марпл прикипіла до неї поглядом. Марина Ґреґ і Джейсон Рад трохи позад неї з одного боку, Артур Бедкок із піднесеною до обличчя долонею й трохи збентеженим виглядом стояв далі позаду, тоді як його дружина тримала у своїх руках руку Марини, й, піднявши голову, щось говорила, звертаючись до неї. Проте Марина не дивилася на місіс Бедкок. Вона дивилася понад її головою, дивилася прямо в об’єктив фотоапарата або трохи ліворуч від нього.
– Дуже цікаво, – сказала міс Марпл. – Мені розповідали про те, яким був вираз її обличчя. Застиглий погляд. Атож, цей вираз добре його описує. Погляд приреченості, покірності долі. Хоч я не зовсім переконана, що це так. Тут ми бачимо радше параліч почуття, аніж страх перед невідворотністю долі. Вам так не здається? Я б не сказала, що то був страх, хоч без страху там, звичайно, не обійшлося. Він міг вас паралізувати. Але то був не страх. Я думаю, то був шок. Дермоте, мій любий хлопче, розкажіть мені, будь ласка, якщо у вас є відповідні записи, що саме сказала місіс Бедкок, коли вона зверталася до Марини Ґреґ у ту хвилину. Я знаю, про що там ішлося, але хотілося б знати, які саме слова там були сказані. Я думаю, ви записали їх у тому вигляді, у якому почули від різних людей.
Дермот кивнув головою.
– Так. Дайте-но мені пригадати. Мені про них розповідали ваша подруга, місіс Бентрі, потім Джейсон Рад, і, я думаю, Артур Бедкок. Як ви й кажете, слова були трохи різні, але їхній зміст був однаковий.
– Я знаю. Але мені потрібні саме варіації. Сподіваюся, вони допоможуть нам.
– Я не знаю, як саме, – сказав Дермот, – хоч ви, можливо, і знаєте. Ваша подруга – місіс Бентрі – була, либонь, найбільш переконана в тому, що запам’ятала їх точно. Я ношу із собою багато своїх записів, стривайте-но.
Він дістав із кишені невеличкого записника й зазирнув у нього, щоб освіжити свою пам’ять.
– Точні слова в мене тут не записані, – сказав він, – але я зробив приблизний запис. Місіс Бедкок була дуже весела, можна сказати, лукава й задоволена собою. Вона сказала щось подібне до: «Я не можу виразити словами, яка це щаслива для мене нагода. Ви, звісно, не пам’ятаєте, але чимало років тому на Бермудах я підвелася з ліжка, хоч у мене була вітряна віспа, прийшла побачитися з вами, і ви дали мені автограф, і то був один із найщасливіших днів у моєму житті, якого я не забуду ніколи.
– Розумію, – сказала міс Марпл. – Вона назвала місце, але не назвала дати, так?
– Так.
– А що сказав Рад?
– Джейсон Рад? Він сказав, що місіс Бедкок сказала його дружині, що вона підвелася з ліжка, у якому лежала з грипом, і прийшла зустрітися з Мариною, і досі зберігає її автограф. Його розповідь була значно коротшою, аніж розповідь вашої подруги, але зміст був той самий.
– Він згадав про час і місце?
– Ні. Не думаю, що він про це згадав. Якщо не помиляюся, то він сказав, що це було приблизно років десять або дванадцять тому.
– Зрозуміло. А що розповів містер Бедкок?
– Містер Бедкок сказав, що Гізер була надзвичайно збуджена, і її змагало бажання побачити Марину Ґреґ, і вона, мовляв, розповіла йому, що ще дівчиною, коли була хвора, підвелася з постелі, пішла на зустріч із Мариною Ґреґ і одержала від неї автограф. Він не вдавався до подробиць, і це, певно, було ще до їхнього одруження. Мене здивувало, що він надавав тій події дуже мало ваги.
– Розумію, – сказала міс Марпл. – Так, я розумію.
– І що ви розумієте? – запитав Кредок.
– Розумію не так багато, як мені хотілося б, – чесно призналася міс Марпл. – Але я маю відчуття, що якби я знала, навіщо вона зіпсувала свою нову сукню…