Вона вийшла з кімнати. Міс Марпл сиділа з виглядом людини, що ухвалила якесь важливе рішення, дивлячись на свою тацю й не доторкаючись до їжі. Нарешті вона підняла слухавку телефону й енергійно набрала номер.
– Доктор Гейдок?
– Так.
– Це Джейн Марпл.
– Що там із вами сталося? Ви потребуєте моєї професійної допомоги?
– Ні, – сказала міс Марпл. – Але я хотіла б побачитися з вами якомога скоріш.
Коли доктор Гейдок прийшов, він побачив, що міс Марпл досі лежить у ліжку, чекаючи на нього.
– Ви пашієте здоров’ям, – сказав він.
– Саме тому я й хотіла вас бачити, – пояснила міс Марпл. – Аби повідомити вам, що я при повному здоров’ї.
– Досить дивна причина для того, щоб викликати лікаря.
– Я цілком здорова, ні на що не скаржуся, й абсурдно постійно когось тримати в моєму домі. Коли хтось щодня приходитиме прибирати тут і все таке, я не бачу потреби, щоб хтось жив біля мене постійно.
– Ви не бачите такої потреби, але я бачу, – сказав доктор Гейдок.
– Мені здається, ви перетворюєтеся на стару квочку, – сердито кинула міс Марпл.
– Тільки не обзивайте мене образливими кличками, – сказав доктор Гейдок. – Ви дуже здорова жінка як на свій вік. Хоч ви трохи подалися після бронхіту, який літні люди переносять не дуже добре. Але залишатися самій у домі у вашому віці ризиковано. А що, як одного вечора ви впадете зі сходів або з ліжка або послизнетеся у ванні? Ви лежатимете без руху, і ніхто не знатиме про це.
– Можна собі уявити що завгодно, – сказала міс Марпл. – Наприклад, міс Найт упаде зі сходів, а я впаду на неї, коли вибіжу подивитися, що там сталося.
– Даремно ви на мене тиснете, – сказав доктор Гейдок. – Ви стара жінка, і за вами потрібен пильний догляд. Якщо вам не до вподоби жінка, яка доглядає вас тепер, замініть її іншою.
– Це дуже нелегко, – сказала міс Марпл.
– Знайдіть якусь давню свою служницю, що жила разом із вами й подобалася вам. Я бачу, що ця стара курка вас дратує. Вона й мене б дратувала. Десь має бути стара служниця, яка цілком вас задовольнить. Ваш небіж – один із тих авторів, чиї книжки продаються сьогодні найбільшими накладами. Лише знайдіть собі потрібну людину, і він оплачуватиме її послуги.
– Звичайно, мій любий Реймонд зробить усе, що треба. Він дуже щедрий і великодушний до мене. Але знайти потрібну людину сьогодні дуже нелегко. У молодих людей своє власне життя, а багато моїх вірних старих служниць, на жаль, померли.
– Але ви не померли, – сказав доктор Гейдок, – і ви житимете набагато довше, якщо про вас добре дбатимуть.
Він підвівся на ноги.
– Ну, гаразд, – сказав він. – Мені нема чого тут робити. У вас вигляд цілком здорової жінки. Я не стану гаяти час, міряючи ваш тиск, мацаючи ваш пульс або ставлячи вам запитання. Ви процвітаєте на місцевому збудженні й місцевих проблемах, навіть якщо вам не вдається запхати носа всюди, куди вам хочеться. До побачення, я тепер мушу йти й навідати кількох своїх реальних хворих. Серед своїх постійних пацієнтів я маю від вісьмох до десяти випадків краснухи, з півдесятка коклюшів і одну підозру на скарлатину.
Доктор Гейдок вийшов, гримнувши дверима, але міс Марпл сиділа насуплена… Щось він таке сказав… А що, власне? Навідати пацієнтів… якісь звичайні сільські захворювання…сільські захворювання? Міс Марпл рішуче відсунула свій сніданок убік. Потім зателефонувала місіс Бентрі.
– Доллі? Це Джейн. Я хочу щось тебе запитати. Слухай мене уважно. Чи правда, що ти сказала інспекторові Кредоку, ніби Гізер Бедкок розповіла Марині Ґреґ довгу й плутану історію про те, як вона хворіла на вітрянку і встала з ліжка попри свою хворобу, і пішла, щоб побачитися з Мариною й узяти в неї автограф?
– Так, це приблизно мої слова.
– Вона хворіла на вітрянку?
– Атож, на щось подібне.
– А ти певна, – міс Марпл затримала подих, – що вона не назвала свою хворобу коклюшем?
– Коклюшем? – здивовано запитала місіс Бентрі? – Звісно, ні. Їй не треба було б пудрити обличчя, якби в неї був коклюш.
– Розумію. То ось що тебе наштовхнуло на думку про вітрянку. Те, що вона згадала про необхідність напудрити обличчя?
– Знаєш, вона зробила на цьому особливий наголос, бо вона була не з тих жінок, що схиблені на макіяжі. Але, думаю, ти маєш рацію. То була не вітрянка… Можливо, кропив’янка.
– Ти так говориш тільки тому, – холодно промовила міс Марпл, – що одного разу в тебе самої була кропив’янка й ти не змогла піти на весілля. Ти безнадійна, Доллі, цілком безнадійна.