– Невинний чоловік? Я вас не розумію.
– Артур Бедкок, – сказала міс Марпл. – Він зараз у поліції, і його там допитують.
– Допитують у зв’язку зі смертю моєї дружини? Але ж це абсурд, абсолютний абсурд. Він ніколи тут не був. Він навіть не був знайомий із нею.
– Думаю, він був із нею знайомий, – сказала міс Марпл. – Він був колись одружений із нею.
– Артур Бедкок? Але ж він був чоловіком Гізер. Чи ви, бува, – заговорив він лагідно й ніби просячи пробачення, – не переплутали чогось?
– Він був одружений із ними обома, – сказала міс Марпл. – Він був одружений із вашою дружиною, коли вона була дуже молода й ще не знімалася в кіно.
Джейсон Рад похитав головою.
– Першого чоловіка моєї дружини звали Елфред Бідл. Він торгував нерухомим майном. Вони не підходили одне одному й розлучилися майже негайно.
– Але потім Елфред Бідл замінив своє прізвище на Бедкок, – пояснила міс Марпл. – Але він і тепер працює у фірмі торгівлі нерухомим майном. Іноді дивом дивуєшся, як деякі люди не хочуть змінювати свою роботу й прагнуть протягом усього життя робити одне й те саме. Думаю, саме тому Марина Ґреґ вирішила, що не матиме з нього ніякої користі. Він не зміг би її наздогнати.
– Те, що ви розповіли, для мене цілковита несподіванка.
– Запевняю вас, я не фантазую й нічого не вигадую. Те, що я вам кажу, це тверезі факти. Такі новини, ви знаєте, поширюються надзвичайно швидко в селі, хоч, буває, вони не відразу доходять до Ґосінґтон-Холу.
– Гаразд, – промовив Джейсон Рад, не знаючи, що сказати. – А чого ви, власне, хочете від мене, міс Марпл? – запитав він.
– Я хочу, якщо ви мені дозволите, постояти на сходах на тому місці, де ви та ваша дружина приймали гостей у день свята.
Він скинув на неї швидким поглядом, у якому був сумнів. Може, перед ним іще один шукач сенсацій? Але вираз обличчя міс Марпл був серйозним і стриманим.
– Чом би й ні? – сказав він. – Якщо ви так хочете. Ходімо.
Він підвів її до сходового майданчика й зупинився там, де він був значно розширений після перебудови.
– Ви багато чого змінили від тих часів, коли тут жили Бентрі, – сказала міс Марпл. – Мені ці зміни подобаються. А тепер дозвольте глянути. Столи стояли отам, я думаю, а ви й ваша дружина…
– Моя дружина стояла тут, – показав Джейсон. – Люди підіймалися сходами, вона тиснула їм руки й передавала їх мені.
– Отже, вона стояла тут, – сказала міс Марпл.
Вона стала на те місце, де стояла Марина Ґреґ. Стояла там спокійно й не ворушилася. Джейсон Рад дивився на неї. Він був спантеличений, але зацікавлений. Вона підняла праву руку, легенько, ніби обмінялася з кимось рукостисканням, потім подивилася вниз на сходи, ніби хотіла побачити, хто підіймається ними. Потім подивилася прямо перед собою. На стіні там, на рівні середини сходів, висіла велика картина, копія одного зі старих італійських майстрів. По обидва боки від картини були вузькі вікна: одне виходило в сад, а друге – на стайні та на флюгер. Але міс Марпл дивилася не на вікна. Її погляд був прикутий до картини.
– Перше враження, про яке ти почуєш від людей, завжди буває правильним, – сказала вона. – Місіс Бентрі сказала мені, що ваша дружина дивилася на картину «застиглим» поглядом – так вона це висловила. Мадонна… червоні й голубі шати… а на руках тримає дитину й сміється, дивлячись на неї… Це «Сміхотлива Мадонна» Джакомо Белліні, – сказала вона. – Картина релігійна, але водночас і така, що зображує щасливе материнство. Ви зі мною згодні, містере Рад?
– Та певно, що згоден.
– Тепер я розумію, – сказала міс Марпл. – І дуже добре розумію. Усе дуже просто, чи не так?
Вона знову подивилася на містера Рада.
– Просто?
– Я думаю, ви знаєте, як це просто, – сказала міс Марпл.
Знизу почувся дзвоник.
– Не думаю, що розумію, як це просто.
Джейсон подивився вниз на сходи. Там лунали голоси.
– Я знаю цей голос, – сказала міс Марпл. – То інспектор Кредок, я ж не помилилася?
– Атож, то, либонь, він і є.
– Він теж хоче побачитися з вами. Ви не заперечуватимете, якщо він приєднається до нас?
– Якщо він захоче, то чого ж…
– Я думаю, він захоче, – сказала міс Марпл. – У нас залишається не так багато часу, щоб його втрачати, правда ж? Ми наближаємося до тієї миті, коли нам стане цілком ясно, як усе сталося.