Міс Марпл обернулася до Джейсона Рада. Він стояв, поринувши у свої думки, дивлячись кудись удалину.
– Ви мені дозволите побачити її? – запитала міс Марпл.
Він дивився на неї протягом хвилини або двох, потім кивнув.
– Так, ви можете підійти до неї. Схоже, ви дуже добре її розуміли.
Він обернувся, і міс Марпл пішла за ним. Він провів її у велику спальню й трохи відсунув завісу.
Марина Ґреґ лежала в ліжку, схожому на велику білу усипальницю, – очі заплющені, руки складені на грудях.
«Так, мабуть, – подумала міс Марпл, – лежала й леді з Шейлота в човні, який плив до замку Камелот. А поруч у глибокій задумі стояв чоловік із нерівним, потворним обличчям, якого можна було вважати Ланселотом наших днів».
Міс Марпл промовила лагідним голосом:
– Це дуже добре для неї, що вона прийняла завелику дозу. Смерть була єдиним виходом для неї. Так, це дуже добре, що вона прийняла завелику дозу – чи хтось їй дав?
Їхні погляди зустрілися, але він промовчав.
Голос йому уривався, коли він сказав:
– Вона була така мила – і так тяжко страждала.
Міс Марпл знову подивилася на нерухому постать і тихо продекламувала останні рядки вірша: