Навіть якби батько підпер голову рукою й цілу годину роздумував, який йому обрати шлях, – розум із усіма його розумовими здібностями і тоді не міг би вказати йому кращий вихід: у рибних ставках, сер, є щось – а що саме, надаю право відкрити будівельникам систем і очисникам ставків спільно, – в усякому разі, коли ви охоплені першим бурхливим поривом роздратування, є щось таке нез’ясовно заспокійливе в розміреній і чинній прогулянці до одного з таких ставків, що я часто дивувався, чому ні Піфагор, ні Платон, ні Солон, ні Лікург, ні Магомет і взагалі ніхто з ваших уславлених законодавців не залишив із цього приводу ніяких приписів.
Розділ XVІІІ
– Ваша милість, – сказав Трім, зачинивши спочатку за собою двері у вітальню, – чули, я гадаю, про цей нещасний випадок. – О так, Тріме! – сказав дядько Тобі, – і він мене дуже засмучує. – Я теж сильно засмучений, – відповів Трім, – але я сподіваюся, ви мені повірите, ваша милість, що я в цьому зовсім не винен. – Ти – Тріме? – вигукнув дядько Тобі, ласкаво дивлячись йому в обличчя, – ні, це наробила дурниць Сузанна з молодшим священиком. – Чим же вони могли разом займатися, з дозволу вашої милості, в саду? – В коридорі, ти хочеш сказати, – заперечив дядько Тобі.
Зрозумівши, що він іде по хибному сліду, Трім промовчав і тільки низько вклонився. – Два нещастя, – сказав собі капрал, – це щонайменше вдвічі більше, ніж слід говорити за один раз; – про біду, яку наробила корова, що забралася в наші укріплення, можна буде доповісти його милості як-небудь потім. – Казуїстика і спритність Тріма, прикриті його низьким поклоном, запобігли всякій підозрі у дядька Тобі й він таким чином висловив те, що хотів сказати Тріму: – Що стосується мене, Тріме, то хоча я не бачу майже ніякої різниці, чи буде мій племінник називатися Трістрамом, чи Трісмегістом, – все-таки, оскільки брат мій бере те, що сталося, так близько до серця, Тріме, – я б охоче дав сто фунтів, аби лише цього не сталося. – Сто фунтів, ваша милість! – вигукнув Трім, – а я б не дав і вишневої кісточки. – Не дав би і я, Тріме, якби ця справа стосувалася мене, – сказав дядько Тобі, – але мій брат, із яким тут сперечатися неможливо, – стверджує, ніби від імен, які даються при хрещенні, залежить значно більше, ніж уявляють люди неосвічені, – від самого сотворіння світу, – каже він, – ніколи не було здійснено нічого великого або героїчного людиною, що носить ім’я Трістрам; він навіть стверджує, Тріме, що з таким ім’ям не можна бути ні вченим, ні мудрим, ні хоробрим. – Усе це вигадки, з дозволу вашої милості, – заперечив капрал, – коли полк називав мене Трімом, я бився анітрохи не гірше, ніж тоді, коли мене називали Джеймсом Батлером. – І про себе скажу, – мовив дядько Тобі, – хоч мені й совісно хвалитися, Тріме, – а все-таки, хоч би називався я навіть Александром, я б виконав під Намюром тільки свій обов’язок. – Суща правда, ваша милість! – вигукнув Трім, виступаючи на три кроки вперед, – хіба людина думає про своє ім’я, коли йде в атаку? – Або коли стоїть у траншеї, Тріме? – вигукнув дядько Тобі з рішучим виглядом. – Або коли кидається у пролом? – сказав Трім, просуваючись між двох стільців. – Або вривається у ворожі ряди? – вигукнув дядько, встаючи з місця і виставляючи вперед свою милицю, як спис. – Або перед взводом солдатів? – вигукнув Трім, тримаючи напоготів свою палицю, як рушницю. – Або коли він підіймається на гласис? – вигукнув дядько Тобі, розгарячившись і ставлячи ногу на табурет. —
Розділ XІX
Батько повернувся з прогулянки до рибного ставка – і відчинив двері у вітальню якраз у розпал атаки, в ту хвилину, коли дядько Тобі підіймався на гласис. – Трім опустив свою зброю – ніколи ще дядько Тобі не бував застуканий під час такого скаженого галопу на своєму конику! Ах, дядько Тобі! коли б не було завжди готове красномовство мого батька цілком поглинене серйознішою темою – яких би ти зазнав знущань разом із нещасним твоїм коником!
Батько повісив капелюх таким же спокійним і рівним рухом, як він його зняв; кинувши побіжний погляд на безлад у кімнаті, він узяв один зі стільців, що слугували складовою частиною пролому капрала, поставив його проти дядька Тобі, сів і, тільки-но було прибрано зі столу і двері у вітальню було зачинено, вибухнув такою скаргою.
Скарга мого батька
– Марно довше, – сказав батько, звертаючись стільки ж до прокляття Ернульфа, що лежало в кутку на полиці каміна, – скільки й до дядька Тобі, який під каміном сидів, – марно довше, – сказав батько монотонним голосом стогнія, – марно довше боротись, як робив я, з цим найбезрадіснішим із людських переконань, – я тепер ясно бачу, що, чи за мої гріхи, брат Тобі, чи за гріхи і безрозсудність родини Шенді, небу завгодно було пустив в хід проти мене найважчу свою артилерію і що точка, на яку спрямовано всю сила її вогню, є благополуччя мого сина. – Така канонада, брате Шенді, рознесла б дощенту всесвіт, – сказав дядько Тобі, – якби її розпочати. – Нещасний Трістрам! дитя гніву! дитя немічності! перешкоди! помилки! і незадоволення! Чи є яке-небудь нещастя або лихо в книзі зародкових зол, здатне розхитати твій скелет або сплутати волокна твого тіла, яке не звалилося б тобі на голову ще перш, ніж ти з’явився на світ? – А скільки бід по дорозі туди! – скільки бід потім! – зачатий на схилі днів твого батька – коли сили його уяви, а також сили тілесні йшли на спад – коли первинна теплота й первинна волога, елементи, яким належало упорядкувати твій тілесний склад, остигали і висихали, так що для закладки основ твого буття не залишалося нічого, окрім величин негативних, – плачевно це, брате Тобі, коли так вимагались усі види маленької допомоги, яку могли надати турбота і увага з того й іншого боку! Зазнати такої поразки! Ви знаєте, як воно було, брате Тобі, – занадто сумна це історія, щоб її повторювати зараз – коли нечисленні життєві духи, які я ще мав і з якими мала бути переправлена пам’ять, фантазія і жвавість розуму, – було всі розсіяно, приведено в замішання, засмучено, розігнано й послані до дідька. —