«– Де тепер Троя та Мікени, Фіви та Делос, Персеполь і Агригент? – вів далі батько, піднімаючи поштовий довідник, який він поклав було на стіл. – Що сталося, братику Тобі, з Ніневією та Вавилоном, із Кизиком і Мітиленою? Красиві міста, над якими коли-небудь сходило сонце, нині більше не існують; залишилися тільки їх імена, та і ті (бо багато яких із них неправильно вимовляється) мало-помалу приходять у ветхість, аж поки нарешті будуть забуті й не поринуть у вічну пітьму, яка все вкутує. Самому всесвіту, братику Тобі, надійде – неодмінно надійде – кінець.
«– Після повернення з Азії, коли я плив од Егіни до Мегари (Коли це могло бути? – подумав дядько Тобі), – я почав роздивлятися навколишні місця. Егіна була за мною, Мегара попереду, Пірей праворуч, Коринф ліворуч. – Які квітучі міста повержені нині в прах! Та ба! та ба! сказав я собі, чи дозволено людині стільки убиватися через втрату дитини, коли таке громаддя лежить перед ним у плачевних руїнах. – Пам’ятай, знову сказав я собі, – пам’ятай, що ти людина». -
Дядько Тобі не знав, що останній абзац був витягом із листа Сервія Сульпіція до Туллія з причини втрати, що спіткала останнього. – Добряк був так само мало обізнаний з уривками зі стародавніх, як і з їх закінченими творами. – А оскільки мій батько, займаючись торгівлею з Туреччиною, три чи чотири рази побував у Леванті й якось аж півтора роки провів на острові Зенті, то дядько Тобі, природно, припустив, що в одну з цих подорожей він з’їздив через Архіпелаг в Азію і що все описане ним плавання, з Егіною позаду, Мегарою попереду, Піреєм праворуч і т. д. і т. д., було здійснено батьком насправді й супроводжувалося наведеними вище роздумами. – В усякому разі, це було в його дусі, й багато заповзятливих критиків звели б іще два поверхи і на гіршому фундаменті. – А скажіть, будь ласка, братику, – мовив дядько Тобі, торкаючись кінцем своєї люльки до руки мого батька і делікатно перебиваючи його – але тільки коли той кінчив фразу, – якого це було року після Різдва Христового? – Ні в якому, – відповів батько. – Це неможливо! – вигукнув дядько Тобі. – Простачок! – сказав батько, – це було за сорок років до Різдва Христового.
Дядько Тобі міг зробити тільки два припущення – або що брат його – Вічний жид, або що нещастя пошкодили його розум. – «Нехай допоможе йому і зцілить його Господь Бог, владика неба і землі», – сказав дядько Тобі, подумки молячись за мого батька зі сльозами на очах.
Батько приписав ці сльози дії свого красномовства і продовжував з великим піднесенням;
«Між добром і злом, братику Тобі, не така вже велика різниця, як заведено думати» – (цей напад, до речі сказати, мало сприяв розсіянню підозр дядька Тобі). – «Праця, горе, прикрості, хвороби, нужда і нещастя слугують приправою життя». – «Їжте на здоров’я», – сказав до себе дядько Тобі.
«Син мій помер! – тим краще; – соромно під час такої бурі мати тільки один якір».
«Але він пішов від нас назавжди! – Нехай. Він звільнився від послуг свого цирульника перш, ніж встиг облисіти, – встав із-за столу перш, ніж обжерся, – пішов з гулянки перш, ніж напився п’яний».
«Фракійці плакали, коли народжувалася дитина», – (– Ми теж були дуже недалекі від цього, – мовив дядько Тобі) – «вони бенкетували і веселилися, коли людина помирала; і мали рацію. – Смерть відчиняє ворота слави й зачиняє за собою ворота заздрості, – вона розбиває кайдани ув’язнених і передає до інших рук роботу раба».
«Покажи мені людину, яка, знаючи, що таке життя, страшилася б смерті, й я покажу тобі в’язня, який страшився б свободи».
Чи не краще, дорогий брате Тобі (бо зауваж – наші бажання лише наші хвороби), – чи не краще зовсім не відчувати голоду, ніж приймати їжу? – зовсім не відчувати спраги, ніж звертатися до ліків, аби від неї вилікуватися?