Я сказав: «ми не пні й не камені», – і це, звичайно, вірно. Тільки мені слід було б додати: й не ангели, на жаль, – а люди, наділені плоттю й керовані нашою уявою; й який бенкет задають і тій і іншій сім наших почуттів, особливо деякі з них; я, принаймні, на свій сором, мушу в цьому признатися. Досить сказати, що з усіх почуттів зір (бо я рішуче відкидаю дотик, не зважаючи на те, що більшість наших бороданів, я знаю, стоять за нього) найшвидше зноситься з душею, – найсильніше вражає уява і залишає в нім щось невимовне, щось таке, чого словами не передати, – а іноді також і не прогнати.
– Я трохи відхилився вбік, – нічого, це корисно для здоров’я, – а тепер давайте повернемося до смертності Трімового капелюха. – «Зараз ми тут – і в одну мить нас не стало». – В цій фразі не містилося нічого особливого – це була одна з тих самоочевидних істин, які ми маємо задоволення слухати щодня; і якби Трім не довірився своєму капелюху більше, ніж своїй голові, – нічого б у нього не вийшло.
– «Зараз ми тут, – вів далі капрал, – і ось нас» – (тут він несподівано впустив із рук капелюх – зачекав і мовив) – «не стало! в одну мить!» Капелюх упав так, немов у тулії в неї поміщалася важка грудка глини. – Не можна було краще висловити почуття смертності, прообразом і передвісником якої був цей капелюх, – рука Тріма неначе зникла з-під неї, – вона впала безживна, – очі капрала зупинилися на ній, як на трупі, – і Сузанна розлилася в три струмки.
А тепер… – Є тисяча і десять тисяч різних способів (бо матерія та рух нескінченні), якими можна впустити на підлогу капелюх без жодного результату. – Якби Трім його кинув, або шпурнув, або швиргонув, або пустив стрімголов, або метнув, або дав йому вислизнути або впасти в будь-якому можливому напрямі під небом, – або якби в кращому напрямі, яке можна було йому дати, – він його впустив, як гусак – як цуценя – як осел, – або, упускаючи його і навіть вже упустивши, він мав би вигляд йолопа – бовдура, – усе б зірвалося, капелюх не справив би ніякого враження на серце.
Ви, керівники нашого могутнього світу і його могутніх інтересів за допомогою знарядь красномовства, – що підігрівають його, охолоджують, розслабляють і розм’якшують, – а потім знову загартовують у своїх цілях.
Ви ті, хто повертаєте та обертаєте людські пристрасті за допомогою цього могутнього коловорота – і, після закінчення своєї роботи ведете людей, куди вам надумається. —
– Ви, зрештою, ті, що женете – і чому ж ні, – а також і ви, гнані, як індики на ринок, хворостиною з яскраво-червоною ганчіркою, – розміркуйте – розміркуйте, благаю вас, над Трімовим капелюхом.
Розділ VІІІ
Постійте – мені необхідно звести маленький рахунок із читачем, перш ніж Трім дістане можливість продовжувати свою промову. – Я зроблю це за дві хвилини.
Серед багатьох інших книжкових боргів, які всі будуть мною погашені свого часу, – я визнаю два – розділ про покоївок і про ґудзикові петлі, – які в попередній частині мого твору я обіцяв і твердо вирішив заплатити в нинішньому році; але я чую від ваших милостей і ваших превелебностей, що два ці предмети, особливо в такому поєднанні, можуть виявитися небезпечними для громадської моралі, – й тому прошу пробачити мені розділ про покоївок і ґудзикові петлі – та прийняти замість нього попередній розділ, який, з дозволу ваших превелебностей, – є не чим іншим, як розділом про покоївок, про зелені сукні та про старі капелюхи.
Трім підняв капелюх, який упав, – надів його на голову, – після чого вів далі свою балачку про смерть таким чином:
Глава ІX
– Нам, Джонатане, що не знаємо, що таке нужда або турбота, – що живемо тут у служінні у двох кращих на світі панів – (за винятком, до себе скажу, його величності короля Вільгельма Третього, якому я мав честь служити в Ірландії й у Фландрії), – нам, я згоден, час від Трійці до нинішнього дня, коли через три тижні Різдво, видається коротким – його однаково що й немає; – але для тих, Джонатане, хто знає, що таке смерть і скільки вона може наробити розорень і спустошень, перш ніж людина встигне озирнутися, – це ціла вічність. – Ах, Джонатане, у доброї людини серце кров’ю обливається при думці, – вів далі капрал (витягується в струнку), – скільки хоробрих і ставних хлопців вилягло за цей час! – Повір мені, Сузі, – додав капрал, звертаючись до Сузанни, очі якої затяглися вологою, – перш ніж знову вернеться Трійця, – багато світлих оченят потьмяніє. – Сузанна віднесла ці слова на свій рахунок, – вона заплакала, – але зробила також реверанс. – Усі ми, – вів далі Трім, усе ще дивлячись на Сузанну, – всі ми як квіти польові, – сльоза гордості підкрадалася між кожними двома сльозами приниження – жодна мова не могла б описати інакше стан Сузанни, – всяка плоть як трава, – вона прах – бруд. – Усі зараз же подивилися на посудницю, – посудниця щойно чистила рибний судок. – Це було неввічливо.