– Що таке найкрасивіше обличчя, на яке поглядала коли-небудь людина? – Я могла б усе життя слухати Тріма, коли він ось так говорить, – вигукнула Сузанна. – Що воно (Сузанна поклала руку на плече Тріма) – як не жевріння? – Сузанна прибрала руку.
– Як я люблю вас за це – і це, властиво вам, чарівне змішування робить вас милими створіннями, якими ви є, – і хто вас за це ненавидить, усе, що я можу сказати про таку людину, – або в неї гарбуз замість голови – або яблуко замість серця, – і коли вона піддасться розтину, ви побачите, що це так.
Розділ X
Чи Сузанна, занадто поспішно прибравши свою руку з плеча капрала (внаслідок раптової зміни своїх почуттів), – трохи перервала нитку його роздумів —
Чи капрал почав усвідомлювати, що він увійшов у роль богослова й заговорив скоріше як капелан, аніж так, як підказувало йому серце —
Чи – або – позаяк в усіх таких випадках людина метка й тямуща без зусиль може заповнити кілька сторінок припущеннями – а яке з них було істинним, нехай визначить допитливий фізіолог або взагалі допитлива людина, – так чи інакше, капрал таким чином вів далі свою промову:
– Про себе скажу, що на відкритому повітрі я ставлю смерть ні в що – ні ось в стілечки, – додав капрал, клацнувши пальцями, – але з таким виглядом, який він один тільки міг надати цій заяві. – В битві я ставлю смерть ні в що, аби лише вона не схопила мене зрадницьки, як бідолаху Джо Гіббонса, коли той чистив свою рушницю. – Ну що вона? Смикнув за спусковий гачок – штрикнув багнетом на дюйм правіше або лівіше – ось і вся різниця. – Окинь поглядом фрунт – праворуч – бачиш, Джек звалився – ну що ж – для нього це однаково що отримати кавалерійський полк. – Ні – це Дік. Тоді Джеку від цього не гірше. – Але той або інший, – а ми марш вперед, – у запалі переслідування навіть смертельної рани не відчуваєш, – найкраще зустріти смерть хоробро, – той, що втікає, піддається вдесятеро більшій небезпеці, ніж той, хто йде їй просто в пащу. – Я сто разів, – додав капрал, – дивився їй в обличчя і знаю, що вона таке. – Дрібниця, Обадіє, це суща дрібниця на полі битви. – Зате вдома вона, ух, яка страшна, – мовив Обадія. – Мені вона теж за виграшку, – сказав Джонатан, – коли я сиджу на козлах. – А на мою думку, вона найнатуральніша в ліжку, – заперечила Сузанна. – Якби я міг тоді ухилитися від неї, забравшись у найпаршивішу телячу шкіру, яка коли-небудь ішла на речові мішки, я б так і зробив, – сказав Трім, – одне слово: натура.
– Натура є натура, – сказав Джонатан. – Через те, – вигукнула Сузанна, – мені так шкода мою пані. – Ніколи вона від цього не очуняє. – А я так з усієї родини більше всіх жалію капітана, – відповів Трім. – Пані твоя виплачеться, й їй стане легше, – а сквайр виговориться, – але мій бідний пан ні слова не скаже, він усе затаїть у собі. – Я цілий місяць чутиму, як він зітхає в ліжку зовсім так, як він зітхав за лейтенантом Лефевром. Прошу вибачення у вашої милості, не зітхайте так жалісно, – казав я йому, бувало, лежачи з ним поруч. – Нічого не можу поробити, Тріме, – казав мій пан, – така це сумна подія – я не в змозі вигнати його з серця. – Ваша милість не боїться навіть смерті. – Сподіваюся, Тріме, я нічого не боюся, – казав він, – боюся тільки робити погане. – Але хоч би що сталося, – додавав він, – я потурбуюся про хлопчика Лефевра. – І з цими словами його милість звичайно засинав, вони були для нього як заспокійливі ліки.
– Полюбляю слухати, як Трім розповідає про капітана, – сказала Сузанна. – Він добрий пан, – сказав Обадія, – іншого такого немає на світі. – Так, і найхоробріший з усіх командирів, – сказав капрал, – які водили коли-небудь людей в атаку. – В усій королівській армії не було кращого офіцера – і кращої людини на Божому світі; він пішов би на жерло гармати, навіть якби бачив засвічений гніт біля самого запалу, – і все-таки, незважаючи на це, серце у нього для інших лагідне, як у дитяти. – Він не образив би курчати. – Я краще погоджуся возити такого пана за сім фунтів на рік, – сказав Джонатан, – аніж інших за вісім. – Спасибі тобі, Джонатане, за твої двадцять шилінгів, – сказав капрал, потискуючи кучерові руку, – це однаково якби ти поклав їх мені в кишеню. – Я служитиму йому довіку, так я його люблю. – Він мені друг і брат – і якби я знав напевно, що мій бідолашний брат Том помер, – вів далі капрал, дістаючи хустку, – то, коли б у мене було десять тисяч фунтів, я б відписав їх капітанові до останнього шилінга. – Трім не міг утриматися від сліз при цьому заповідальному доказі своєї відданості дядькові Тобі. – Уся кухня була зворушена. – Розкажіть же нам про бідного лейтенанта, – сказала Сузанна. – З превеликим задоволенням, – відповів капрал.