– Коли я зійшов нагору, – вів далі капрал, – у кімнату лейтенанта, що я зробив не раніше, як після закінчення десяти хвилин, – він лежав у ліжку, спершись ліктем на подушку і підперши голову рукою, а біля нього видно було чисту білу батистову хустку. – Хлопчик якраз нагнувся, щоб підняти з підлоги подушечку, на якій він, я так думаю, стояв навколішки, – книга лежала на ліжку, – і коли він випростався, тримаючи в одній руці подушечку, то другою рукою взяв книгу, щоб і її прибрати одночасно. – Залиш її тут, мій друже, – сказав лейтенант.
– Він заговорив зі мною, тільки коли я підійшов до самого ліжка. – Якщо ви слуга капітана Шенді, – сказав він, – так подякуйте, будь ласка, вашому панові від мене й від мого хлопчика за його доброту й увагу до мене. – Якщо він служив у полку Лівна… – мовив лейтенант. – Я сказав йому, що ваша милість, точно, служили в цьому полку. – Так я, – сказав він, – здійснив із ним три кампанії у Фландрії та пам’ятаю його – але я не мав честь бути з ним знайомим, і дуже можливо, що він мене не знає. – Все-таки передайте йому, що нещасний, якого він так ушанував своєю добротою, це – такий собі Лефевр, лейтенант полку Енгеса, – втім, він мене не знає, – повторив він задумливо. – Або знає, мабуть, тільки мою історію, – додав він. – Послухайте, скажіть капітанові, що я той самий прапорщик, дружина якого так жахливо загинула під Бредою від рушничного пострілу, спочиваючи в моїх обіймах у мене в наметі. – Я дуже добре пам’ятаю цю нещасну історію, з дозволу вашої милості, – сказав я. – Справді? – запитав він, витираючи очі хусткою, – як же мені її тоді не пам’ятати? – Сказавши це, він дістав із-за пазухи обручку, що як видно висіла у нього на шиї на чорній стрічці, і двічі її поцілував. – Підійди сюди, Біллі, – сказав він. – Хлопчик підбіг до ліжка – і, впавши на коліна, взяв обручку й теж її поцілував – потім поцілував батька, сів на ліжко і заплакав.
– Який жаль, – сказав дядько Тобі з глибоким зітханням, – який жаль, Тріме, що я не заснув.
– Ваша милість, – відповів капрал, – занадто засмучені; – дозвольте налити вашій милості скляночку канарського до люльки. – Налий, Тріме, – сказав дядько Тобі.
– Я пам’ятаю, – сказав дядько Тобі, знову зітхнувши, – добре пам’ятаю цю історію прапорщика та його дружини, й особливо врізалася мені в пам’ять одна опущена ним із скромності обставина: – та, що і його і її з якоїсь причини (забув з якої) всі в нашому полку дуже жаліли; – проте кінчай твою повість. – Вона вже закінчена, – сказав капрал, – тому що я не міг довше залишатись – і побажав його милості доброї ночі; молодий Лефевр підвівся з ліжка і провів мене до кінця сходів; і коли ми спускалися, сказав мені, що вони прибули з Ірландії та їдуть до свого полку у Фландрію. – Але, на жаль, – сказав капрал, – лейтенант уже завершив свій земний шлях, – Так що ж тоді станеться з його бідолашним хлопчиком? – вигукнув дядько Тобі.
Розділ VІІІ
До великої честі дядька Тобі слід сказати, – втім, тільки для тих, які, заплутавшись між потягом серця і вимогою закону, ніяк не можуть вирішити, в який бік їм повернути, – що, хоча дядько Тобі був на той час увесь поглинений веденням облоги Дендермонда паралельно з союзниками, які завдяки нестримності своїх дій ледве давали йому час пообідати, – він усе ж таки залишив Дендермонд, де встиг уже закріпитися на контрескарп і, – і спрямував усі свої думки на тяжке становище постояльців сільського готелю; розпорядившись зачинити на засув садову хвіртку і таким чином перетворивши, можна сказати, облогу Дендермонда на блокаду, – він кинув Дендермонд напризволяще – французький король міг його виручити, міг не виручити, як французький король захоче; – дядько Тобі заклопотаний був тільки тим, як йому самому виручити бідного лейтенанта і його сина.