– Той, що простирає свою добрість на всіх знедолених, винагородить тебе за це.
– Ти, одначе, не зробив усього, що потрібно було, – сказав дядько Тобі капралові, коли той укладав його в ліжко, – і я тобі скажу, в чому твої упущення, Тріме. – Першим ділом, коли ти запропонував мої послуги Лефевру, – адже хвороба і дорога речі дорогі, а ти знаєш, що він усього лише бідний лейтенант, якому доводиться жити, та ще разом із сином, на свою платню, – ти б мав запропонувати йому також і гаманець мій, з якого, ти ж це знаєш, Тріме, він може брати, скільки йому треба, так само, як і я сам. – Вашій милості відомо, – сказав Трім, – що у мене не було на те ніяких розпоряджень. – Твоя правда, – сказав дядько Тобі, – ти вчинив дуже добре, Тріме, як солдат, – але як людина, зрозуміло, дуже погано.
– По-друге, – правда, і тут у тебе те ж вибачення, – вів далі дядько Тобі, – коли ти йому запропонував усе, що є у мене в домі, – ти б мав запропонувати йому також і дім мій: – хворий побратим по зброї має право на найкращу квартиру, Тріме; і якби він був із нами, – ми б могли доглядати за ним. – Ти ж великий майстер ходити за хворими, Тріме, – і, приєднавши до твоїх турбот іще турботи старої та його сина, та мої, ми б ураз повернули йому сили й поставили його на ноги. —
– Через два-три тижні, – додав дядько Тобі, всміхаючись, – він би вже марширував. – Ніколи більше не буде він марширувати на цьому світі, з дозволу вашої милості, – сказав капрал. – Ні, буде, – сказав дядько Тобі, встаючи з ліжка, хоча одна нога його була вже роззута. – З дозволу вашої милості, – сказав капрал, – ніколи більше не буде він марширувати, хіба тільки в могилу. – Ні, буде, – вигукнув дядько Тобі і почав марширувати озутою ногою, правда, ні на дюйм не посунувшись уперед, – він почне марширувати до свого полку. – У нього не вистачить сили, – сказав капрал. – Його підтримають, – сказав дядько Тобі. – Все-таки врешті-решт він звалиться, – сказав капрал, – а що тоді буде з його сином? – Він не звалиться, – сказав дядько Тобі з непохитною впевненістю. – Ех, хоч що б ми для нього робили, – сказав Трім, обстоюючи свої позиції, – бідолаха все-таки помре. – Він не помре, хай йому біс, – вигукнув дядько Тобі.
Дух-обвинувач, який полетів із цією лайкою в небесну канцелярію, почервонів, його віддаючи, – а ангел-реєстратор, записавши його, зронив на нього сльозу і змив назавжди.
Розділ ІX
Дядько Тобі підійшов до свого бюро – поклав у кишеню штанів гаманець і, наказавши капралові сходити рано-вранці за лікарем, – уклався в ліжко й заснув.
Розділ X
Наступного ранку сонце ясно світило у вічі всіх жителів села, окрім Лефевра і його засмученого сина; рука смерті важко придавила його повіки – і колесо над колодязем уже ледве оберталося навкруг кола свого – коли дядько Тобі, що встав на годину раніше, ніж зазвичай, увійшов до кімнати лейтенанта і, без жодної передмови або вибачення, сів на стілець біля його ліжка; не рахуючись ні з якими правилами та звичаями, він відкрив запону, як це зробив би давній друг і побратим по зброї, та запитав хворого, як він почувається, – як спочивав уночі, – на що може поскаржитися, – де у нього болить – і що можна зробити, щоб йому допомогти; – після чого, не давши лейтенантові часу відповісти на жодне із поставлених питань, виклав свій маленький план по відношенню до нього, складений напередодні ввечері у співпраці з капралом. —
– Ви прямо звідси підете до мене, Лефевре, – сказав дядько Тобі, – в мій будинок, – і ми пошлемо за лікарем, аби він вас оглянув, – ми запросимо також аптекаря, – і капрал ходитиме за вами, – а я буду вашим слугою, Лефевре.
У дядькові Тобі була прямота, – не результат вільного поводження, а його причина, – яка дозволяла вам одразу проникнути в його душу і показувала вам його природну доброту; з цим з’єднувалося в обличчі його, в голосі і в манерах щось таке, що незмінно вабило нещасних підійти до нього й шукати у нього захисту; ось чому, не закінчив іще дядько Тобі і половини своїх люб’язних пропозицій батькові, а син уже непомітно пригорнувся до його колін, схопив за закоти каптана й тягнув його до себе. – Кров і життєві духи Лефевра, що починали в нім холодіти, і сповільнюватись, і відступати до останнього свого оплоту, серця, – очуняли й рушили назад, з примерклих очей його на мить спала пелена, – з благанням подивився він дядькові Тобі в обличчя, – потім кинув погляд на сина, і ця єднальна нитка, хоч і тонка, – ніколи відтоді не обривалася.