– Сили небесні, що одверзли колись вуста німого в цьому нещасті й дарували плавну мову язикові заїки, – коли я дійду до цієї страшної сторінки, змилуйтеся, подайте мені руку допомоги.
Розділ XXVІ
Капрал, прийнявши напередодні ввечері рішення заповнити згаданий великий пропуск за допомогою влаштування в розпал атаки чого-небудь, схожого на безперервний вогонь проти ворога, – не мав на увазі у той час нічого більшого, як тільки пускати тютюновий дим на місто з однієї з шести польових гармат дядька Тобі, поставлених обабіч вартівні; а оскільки в ту ж хвилину його осяяла думка, яким чином це здійснити, то хоча він і поручився своєю шапкою, проте впевнений був, що їй не загрожує ніяка небезпека від невдачі його планів.
Прикинувши подумки і так і так, капрал незабаром вирішив, що за допомогою двох своїх турецьких люльок, із додачею кожної з них біля нижнього кінця трьох замшевих чубуків поменше, продовжених такою ж кількістю бляшаних трубочок, які він мав намір вставити в запальні отвори у гармат, обмазавши їх у цьому місці глиною, а в місцях їх входження в сап’янові чубуки щільно обв’язавши вощеним шовком, – він у змозі буде відкрити вогонь з шести польових гармат разом із такою ж легкістю, як із однієї.
– Хто наважиться заперечувати, що найнікчемніші дрібниці часом дають поштовх для прогресу людського знання. Хто, прочитавши перше та друге ліжко правосуддя мого батька, наважиться встати і сказати, із зіткнення яких тіл можливо і яких неможливо викресати світло, що сприятиме досконалості наук і мистецтв. – Небо, ти знаєш, як я їх люблю; ти знаєш таємниці серця мого і того, що в цю саму хвилину я б віддав мою сорочку… – Ти, Шенді, дурило, – чую я голос Євгенія, – адже їх у тебе всього лише дюжина, – і ти цю дюжину розпаруєш. —
Не біда, Євгенію; я б зняв із тіла сорочку і дав перепалити її на трут, аби лише задовольнити допитливого дослідника, що бажає злічити, скільки іскор можна вкресати їй у зад при хорошому ударі хорошим кременем і кресалом. – А не думаєте ви, що, вкрешуючи іскри в неї, – він може випадково викресати дещо з неї? Неодмінно.
Але цього проекту я торкаюся побіжно.
Капрал просидів більшу частину ночі над удосконаленням власного проекту; гарненько перевіривши свої гармати і зарядивши їх тютюном до самого жерла, – він ліг, задоволений, спати.
Розділ XXVІІ
Капрал вислизнув із дому хвилин за десять перед дядьком Тобі, щоб налагодити своє спорядження і пальнути разів два по ворогові до приходу дядька Тобі.
З цією метою він вишикував усі шість гармат тісно в ряд перед вартівнею, залишивши тільки посередині проміжок ярдів півтора, з трьома гарматами праворуч од нього і трьома наліво, щоб зручніше було заряджати і т. д. – а можливо також, вважаючи, що дві батареї роблять удвічі більше честі, ніж одна.
Сам капрал мудро зайняв пост у тилу, лицем до проходу та спиною до дверей вартівні, щоб забезпечити себе з флангів. – Він тримав люльку зі слонової кістки, що належала до батареї праворуч, між вказівним і великим пальцями правої руки, – а люльку з ебенового дерева зі сріблом, яка належала до батареї ліворуч, між вказівним і великим пальцями лівої руки, – і, міцно впершись у землю правим коліном, начебто він перебував у першому ряду свого взводу, а на голову насунувши шапку монтеро, запекло обстрілював перехресним вогнем, з обох батарей одночасно, контрагарду навпроти контрескарпу, де мала відбутися атака того ранку. Первинним його наміром, як я вже сказав, було пустити на ворога один-два клубки тютюнового диму; проте задоволення, що отримував капрал од цього попихкування, було таким великим, що він непомітно захопився, затягування йшло за затягуванням, і коли до нього підійшов дядько Тобі, атака була вже у повному розпалі.
Щастя для мого батька, що дядькові Тобі не довелося складати того дня заповіт.
Розділ XXVІІІ
Дядько Тобі взяв у капрала люльку зі слонової кістки, – подивився на неї півхвилини і віддав назад.
Менше ніж через дві хвилини дядько Тобі знову взяв цю люльку, підніс її майже до самих губ – і поспішно повернув капралові вдруге.
Капрал із подвоєною силою продовжував атаку, – дядько Тобі всміхнувся, – потім зробився серйозний, – потім знову на мить усміхнувся, – потім знову зробився серйозний, надовго. – Дай мені люльку зі слонової кістки, Тріме, – сказав дядько Тобі, – дядько Тобі підніс її до губ, – поспішно відсмикував, – кинув крадькома погляд у бік грабової загорожі; – у дядька Тобі ввесь рот наповнився слиною: ніколи ще його так не тягнуло до люльки. – Дядько Тобі віддаливсь у вартівню з люлькою в руці.