– Погонич був син Адама. До цього мені не потрібно додавати жодного слова. Він відпустив повновагий удар кожному з мулів, поглянув на абатису й на Маргариту – немов сказавши їм: «Я тут», – іще раз ляснув з усієї сили бичем – немов сказавши мулам: «Ідіть вперед» – і, непомітно ступивши назад, прошмигнув у корчомку біля підніжжя гори.
Погонич, як я вже сказав, був веселий, балакучий хлопчина, що не думав про завтрашній день і не засмучувався ні про те, що було, ні про те, що буде, аби тільки не переводилося бургундське та можна було побалакати за скляночкою. – Ось він і пустився в довгі розмови про те, що він – мовляв – головний садівник в Андуйєтському монастирі і т. д. і т. д., що з приязні до абатиси й мадемуазель Маргарити, – яка ще тільки послушниця, – він з ними їде від меж Савойї і т. д. – і т. д. – і що абатиса від великої набожності нажила собі пухлину на колінному суглобі – а яку безліч трав він для неї зібрав, аби розм’якшити затверділі її соки і т. д. і т. д.! – і що коли бурбонські води не допоможуть цій нозі, – вона легко може зашкутильгати на обидві – і т. д. і т. д. – Він так захопився своєю історією, що абсолютно забув про її героїню – і про молоденьку послушницю і – що ще непробачніше – про своїх мулів. А останні, будучи тваринами, які норовлять обдурити всякого, за прикладом своїх батьків, які обдурили їх самих, – і не в змозі дати послід (подібно до всіх чоловіків, жінок і інших тварин) – вони кидаються вбік, уздовж, назад – у гору, з гори, куди тільки можуть. – Філософи, з усією їх етикою, ніколи належним чином цього питання не розглядали – як же міг це передбачити бідолаха погонич за склянкою вина? Він навіть і не подумав ні про що таке. Настав час подумати нам самим. Залишимо ж цього найщасливішого та найбезтурботнішого зі смертних у вихорі його стихії – і займемося на хвилину мулами, абатисою й Маргаритою.
Під дією двох останніх ударів погонича мули продовжували спокійно та сумлінно посуватися в гору, поки не здолали половини її; як раптом старший із них, хитрий і тямущий старий біс, скосивши очі на повороті дороги і помітивши, що ззаду немає погонича —
«Присягаюся наростом під моїм копитом! – сказав він, вилаявшись, – далі я не піду». – «А якщо я зроблю ще хоч крок, – відповів другий, – нехай мою шкіру здеруть на барабан». —
Умовившись таким чином, вони зупинилися. —
Розділ XXІІ
– Ідіть уперед, гей ви! – сказала абатиса.
– Вйо – вйо – вйо, – кричала Маргарита.
Пш – пш – и – пш – и – ш, – пшикала абатиса.
– В’ю-у-у – в’ю-у-у, – в’юкала Маргарита, склавши колечком свої пухкі губи майже як для свисту.
Туп-туп-туп, – стукала абатиса Андуйєтська кінцем своєї палиці із золотим набалдашником об дно ридвана. —
– Старий мул пустив…
Розділ XXІІІ
– Ми загинули, кінець нам, дитя моє, – сказала абатиса, – ми простоїмо тут усю ніч – нас пограбують – нас зґвалтують. —
– Нас зґвалтують, – сказала Маргарита, – як Бог святий, зґвалтують.
– Sancta Marіa! – заволала абатиса (забувши додати О!), – навіщо я дала захопити себе цьому проклятому суглобу? Навіщо покинула монастир Андуйєтський? Навіщо не дозволила ти служниці твоїй зійти в могилу неспаплюженою?
– О палець! палець! – вигукнула послушниця, спалахнувши при слові служниця; – чом би мені не сунути його туди або сюди, куди завгодно, аби лише не в цю тіснину?
– Тіснину? – сказала абатиса.
– Тіснину, – відповіла послушниця; страх помутив у них розум – одна не розуміла, що вона говорить, – а друга – що вона відповідає.
– О моє дівоцтво! дівоцтво! – вигукнула абатиса.
– оцтво! – оцтво! – повторювала, схлипуючи, послушниця.
Розділ XXІV
– Дорога матушко, – мовила послушниця, опам’ятовуючись трохи, – існують два вірні слова, які, мені казали, можуть змусити будь-якого коня, осла або мула зійти на гору, хоче він чи не хоче; – хоч який би він був упертий чи зловмисний, але, почувши ці слова, він зараз же послухається. – Значить, це магічні слова! – вигукнула абатиса, у нестямі від жаху. – Ні! – спокійно заперечила Маргарита, – але вони грішні. – Які це слова? – запитала абатиса, перериваючи її. – Вони вкрай грішні, – відповіла Маргарита, – вимовити їх смертний гріх – і якщо нас зґвалтують і ми помремо, не отримавши за них відпущення, ми обидві будемо в… – Але мені-то все-таки ти можеш їх назвати? – запитала абатиса Андуйєтська. – Їх зовсім не можна назвати, дорога матінка, – сказала послушниця, – кров з усього тіла кинеться в обличчя. – Але ти можеш шепнути їх мені на вухо, – сказала абатиса.