– Але з ослом я можу розмовляти віковічно.
– Послухай, шановний! – сказав я, – побачивши, що неможливо пройти між ним і воротами, – ти – вперед чи назад?
Осел повернув голову назад, аби поглянути на вулицю.
– Гаразд, – відповів я, – почекаємо хвилину, поки прийде погонич.
– Він у роздумі повернув голову й уважно подивився в протилежний бік. —
– Я тебе розумію цілком, – відповів я, – якщо ти зробиш помилковий крок у цій справі, він тебе битиме до смерті. – Що ж! хвилина є тільки хвилина, і якщо вона позбавить мого ближнього побоїв, її не можна вважати погано проведеною.
Під час цієї розмови осел жував стебло артишока; їжа явно несмачна, і голод, очевидно, напружено боровся в нім із відразою, тому що разів шість упускав він це стебло з рота і знову підхоплював. – Нехай Бог допоможе тобі, Джеку! – сказав я, – гіркий у тебе сніданок – гірка день у день робота – і ще гірші численні удари, якими, боюся я, тобі за неї платять, – і все-то життя, для інших теж не солодке, для тебе суціль – суціль гіркота. – Ось і зараз у роті в тебе, якщо дізнатися правди, так, думаю, гірко, мовби ти попоїв сажі, – (осел врешті-решт викинув стебло) і в тебе немає, либонь, друга на цілому світі, який почастував би тебе печивом. – Сказавши це, я дістав щойно куплений кульок із мигдалевим печивом і дав йому одне – але тепер, коли я про це розповідаю, серце докоряє мене за те, що в затії моїй було більше бажання потішитись і подивитись, як осел їстиме печиво, – ніж справжнього співчуття йому.
Коли осел з’їв печиво, я почав умовляти його пройти – бідолашну тварину було важко нав’ючено – видно було, що його ноги тремтіли. – Він швидко позадкував, а коли я потягнув його за повід, той обірвався, залишившись у моїй руці. – Осел сумно подивився на мене. – «Не бий мене ним – гаразд? – втім, як хочеш». – Якщо я тебе вдарю, будь я прокл…
Лайливе слово було вимовлене тільки наполовину – подібно до слів абатиси Андуйєтської – (отже погрішити я не встиг), – а людина, що ввійшла до воріт, вже обсипала градом паличних ударів круп бідолахи осла, поклавши тим край церемонії.
Який сором! -
вигукнув я – але вигук цей виявився двозначним, і, думається мені, недоречним – бо прут, що стирчав із нав’юченої на ослові корзини, зачепився кінцем за кишеню моїх штанів, – коли осел кинувся вперед, повз мене, – і розірвав його в найнещаснішому напрямі, який ви можете уявити, – так що
Який сором! – на мою думку, цілком підійшов би сюди – але питання це я надаю вирішити
які я передбачливо привіз із цією метою в Англію.
Розділ XXXІІІ
Коли все було приведено до ладу, я знову пройшов на la basse cour зі своїм valet de place, щоб вирушити до гробниці двох коханців і т. д., – але був повторно зупинений у воротях – не ослом – а людиною, яка його побила і тим самим оволоділа (як це зазвичай буває після здобутої перемоги) позицією, яку займав осел.
Він з’явився до мене посланцем із поштового двору, несучи в руці постанову про сплату шести ліврів і декількох су.
– Це чий же рахунок? – поцікавивсь я. – Рахунок його величності короля, – відповів посланець, – знизавши плечима. —
– Друже мій, – сказав я, – якщо істинно, що я – це я – а ви – це ви —
(– А ви хто такий? – запитав він. – Не збивайте мене з пантелику, – сказав я.)
Розділ XXXІV
– То не менш істинно, – вів далі я, звертаючись до посланця і міняючи тільки форму свого твердження, – що королю Франції я не винен нічого, окрім дружньої прихильності; адже він чудова людина, і я від душі бажаю йому здоров’я і приємного проведення часу.