Зовсім я не пам’ятаю випадку з літературної своєї практики, коли я так утруднювався б звести кінці з кінцями і підігнати розділ, який я писав, до розділу, що йде за ним, як ось зараз; можна подумати, ніби мені подобається створювати собі такі утруднення єдино для того, щоб винаходити нові способи з них вивертатися.
– Необачна ти людина! Хіба мало тобі турбот і печалей, які й без того обсідають тебе зусібіч як письменника та людину, – хіба їх мало тобі, Трістраме, що ти неодмінно хочеш іще більше заплутатися?
Хіба не досить тобі того, що ти кругом у боргах, що десять возів твого п’ятого і шостого тому досі ще – досі ще не розпродано і що ти виснажив майже усю свою дотепність, придумуючи, як їх збути з рук?
Хіба не мучить тебе до цього часу клята астма, схоплена тобою під час катання на ковзанах проти вітру у Фландрії? і хіба всього два місяці тому не порвав ти собі судину в легенях, вибухнувши реготом, коли побачив кардинала, що мочився, як простій півчий (обома руками), внаслідок чого за дві години втратив дві кварти крові; й якби ти втратив іще стільки, хіба панове медики не сказали тобі – що це становило б цілий галон. —
Розділ VІІ
Але заради Бога, не говорімо про кварти й галони – а просуньмо нашу історію просто вперед; вона така делікатна й заплутана, що навряд чи витримає перестановку навіть однієї коми; не знаю, як це вийшло, але ви мене заштовхнули в саму її середину. —
– Будь ласка, обережніше.
Розділ VІІІ
Дядько Тобі й капрал із такою поспішністю і в такій поквапливості помчали з Лондона в село, щоб вступити у володіння клаптиком землі, про який ми стільки разів уже говорили, і відкрити свою кампанію не пізніше інших союзників, що забули взяти з собою одну з найнеобхідніших речей свого господарства; то не був саперний заступ, або кирка, або лопата. —
– То було звичайне ліжко, на якому люди сплять; оскільки Шенді-хол у той час було не умебльовано, а маленький готель, у якому помер бідолашний Лефевр, іще не було побудовано, то дядькові Тобі довелося погодитися переночувати в будинку місіс Водмен два-три рази, поки капрал Трім (який зі здібностями чудового слуги, стременного, кухаря, кравця, хірурга й інженера поєднував також здібності чудового шпалерника) не змайстрував йому за допомогою тесляра і двох кравців власне ліжко.
Дочка Єви, бо нею була вдова Водмен (і я не маю наміру сказати про неї нічого більшого, як те —
– «Що вона була жінкою в усіх відношеннях») – краще б перебувала за п’ятдесят миль звідти – або у своєму теплому ліжку – або гралася кухарським ножем – словом, усе, що завгодно – тільки б не робила предметом своєї уваги чоловіка, що розташувався в будинку, який їй належав з усім умеблюванням.
На відкритому повітрі й серед білого дня, коли жінка має можливість, фізично кажучи, бачити чоловіка під різними кутами зору, це нічого, – але у себе в будинку, під яким би кутом зору вона на нього не дивилася, вона не може не поєднувати з ним тієї або іншої частини свого майна – доки, нарешті, внаслідок повторення таких поєднань вона його не включає у свій інвентар. —
– І тоді добраніч.
Але це не є питання Системи, бо її я виклав вище – або питання Требника – бо мені діла немає до вірувань інших людей – або питання Факту – принаймні, наскільки я знаю; ні, це розказано тільки для зв’язку та слугує вступом до наступного.
Розділ ІX
Я говорю не відносно їх грубості або чистоти – або міцності їх клинів у сорочках під пахвою, – але, скажіть, хіба дамські нічні сорочки не відрізняються від сорочок денних, так же помітно, як і в усіх інших відношеннях, тим, що вони набагато довші за останні, так що коли ви в них лежите, вони опускаються настільки ж нижче за ваші п’яти, наскільки денні сорочки до них не доходять?
Нічні сорочки вдови Водмен (як вимагала, вважаю, мода часів короля Вільгельма і королеви Анни) були, в усякому разі, скроєні саме так; і якщо ця мода змінилася (бо в Італії вони майже зовсім вийшли із вжитку), – тим гірше для публіки; вони були завдовжки два з половиною фламандські ели; таким чином, якщо рахувати середній зріст жінки два ели, у вдови залишилося пів’ела, з яким вона могла робити що завгодно.