Тим часом маленькі поблажки, які вона дозволяла собі одну за одною в холодні ночі свого семирічного вдівства, що дихали груднем, непомітно привели до встановлення такого порядку, що перетворився за останні два роки на один зі спальних її обрядів, – що як тільки місіс Водмен лягала в постіль і простягала ноги до самого краю, про що вона завжди давала знати Бригітті, – Бригітта з усією належною пристойністю, відкинувши спочатку ковдру в ногах постелі, брала пів’ела полотна, про яке йдеться, і обережно відводила його обома руками вниз, на всю довжину, після чого збирала цей шматок в п’ять або шість рівних складок, витягала з рукава велику шпильку і, повернувши її до себе гострим кінцем, міцно сколювала всю складку разом трохи вище рубця; зробивши це, вона акуратно підтикала ковдру в ногах своєї пані й бажала їй доброї ночі.
Операція ця здійснювалася постійно і без всяких відступів, окрім такого: коли в непогідні, бурхливі ночі Бригітта розкривала в ногах постіль і т. д., аби приступити до своєї роботи, – вона зважала тільки на термометр своїх почуттів, і тому виконувала її стоячи – опустившись на коліна – або сидячи навпочіпки, відповідно до різних мір віри, надії та любові, якими вона бувала пройнята того вечора до своєї пані. У усіх інших стосунках етикет дотримувався свято й міг посперечатися з найпунктуальнішим етикетом найманірнішої опочивальні у християнському світі.
Першого вечора, як тільки капрал провів дядька Тобі нагору, що сталося близько десятої, – місіс Водмен кинулася в крісло, закинула ліву ногу на праву, утворивши у такий спосіб опору для свого ліктя, сперлася щокою на долоню, нахилилася вперед і роздумувала до півночі, піддавши питання двосторонньому обговоренню.
Наступного вечора вона підійшла до свого бюро і, наказавши Бригітті принести й поставити на стіл дві непочаті свічки, вийняла свій шлюбний договір і благоговійно його перечитала; на третього ж вечора (останнього вечора перебування дядька в її домі), коли Бригітта відтягнула нижній кінець її нічної сорочки й зібралася було увіткнути велику шпильку…
– Стусаном обох п’ят відразу (найприроднішим, одначе, який можна було зробити в її положенні – бо, якщо прийняти * * * * * за полуденне сонце, стусан її був північно-східним) вона вибила шпильку з пальців Бригітти – і етикет, що висів на ній, упав – упав і розбився вщент.
З усього цього ясно було, що вдова Водмен закохалася в дядька Тобі.
Розділ X
Голова дядька Тобі зайнята була у той час іншими речами, так що тільки після руйнування Дюнкерка, коли всі інші європейські справи було улагоджено, в нього знайшлося дозвілля повернути і цей борг ввічливості.
Стале таким чином перемир’я (якщо говорити з точки зору дядька Тобі – бо, на думку місіс Водмен, це був марно втрачений час) – тривало близько одинадцяти років. Але оскільки в усіх таких справах справжній бій розгоряється тільки після другого удару, хоч який би проміжок часу відділяв його від першого, – то я вважаю за краще назвати цю любовну історію інтригою дядька Тобі з місіс Водмен, а не інтригою місіс Водмен із дядьком Тобі.
Відмінність ця важлива.
Це не те, що відмінність між старим трикутним капелюхом – і трикутним старим капелюхом, через який між вашими превелебностями так часто спалахують суперечки, – різниця тут у самій природі речей. —
І, дозвольте мені сказати вам, панове, величезна різниця.
Розділ XІ
Отже, вдова Водмен любила дядька Тобі – а дядько Тобі не любив вдову Водмен, отже, вдові Водмен нічого не залишалось, як продовжувати любити дядька Тобі – або залишити його в спокої.
Вдова Водмен не побажала зробити ні те, ні інше. —
– Боже милосердний! – я забуваю, що й сам трохи схожий на неї; адже кожного разу, коли якій-небудь земній богині, нерідко в пору рівнодення, трапляється бути і тією, й іншою, і цією, так що через неї я не в змозі доторкнутися до свого сніданку – хоча їй і горя мало, чи з’їв я його, чи ні, -
– Будь вона проклята! – кажу я і посилаю її в Татарію, з Татарії на Вогняну Землю і так далі, до самого диявола. Словом, немає такого куточка в пеклі, куди б я не загнав мою богиню.
Але оскільки серце в мене ніжне і почуття в таку пору припливають і відпливають по десять разів за хвилину, то я миттю виводжу її звідти; але я завжди вдаюся до крайності, й тому поміщаю її в самому центрі Чумацького Шляху. —