– У тебе багато чудових якостей, Тріме, – сказав дядько Тобі, – і не на останнє місце я ставлю твої здібності оповідача, тому що з численних історій, які ти мені розповідав, бажаючи розвеселити у важкі хвилини або розважити, коли мені бувало нудно, – ти рідко коли розповідав погану. —
– Це тому, з дозволу вашої милості, що, за винятком історії про короля богемського та сім його зáмків, – усі вони правдиві; адже всі вони про мене. —
– У моїх очах це анітрохи їх не принижує, Тріме, – сказав дядько Тобі. – Але скажи, що це за історія? Ти підстьобнув мою цікавість.
– Звольте, я розповім її вашій милості, – сказав капрал. – Аби тільки, – сказав дядько Тобі, знову задумливо подивившись на Дюнкерк і на мол, – аби тільки вона не була весела; у такі історії, Тріме, слухачеві треба завжди половину забавності вносити від себе, а в теперішньому моєму стані, Тріме, я б не міг віддати належне ні тобі, ні твоїй історії. – Вона зовсім не весела, – заперечив капрал. – І в той же час я не хотів би, – вів далі дядько Тобі, – щоб вона була похмура. – Вона не весела і не похмура, – заперечив капрал, – а якраз підійде вашій милості. – Тоді я від щирого серця подякую тобі за неї, – вигукнув дядько Тобі, – зроби милість, Тріме, починай.
Капрал вклонився; і хоча зняти пристойним чином м’яку високу шапку монтеро зовсім не так легко, як ви уявляєте, а відважити наповнений шанобливістю уклін, як це було в правилах капрала, річ, на мій погляд, досить важка, коли ви сидите на землі, підібгавши під себе ноги, – проте, дозволивши долоні своєї правої руки, зверненої до дядька Тобі, ковзнути назад по траві на деякій відстані від тулуба з метою надати їй більшого розмаху – і в той же час невимушено затиснувши наголовок своєї шапки великим, вказівним і середнім пальцями лівої руки, від чого діаметр її вкоротився й вона, можна сказати, скоріше непомітно була видавлена – ніж незграбно зірвана, – капрал упорався з обома завданнями вправно, ніж можна було чекає від людини в її позі; прокашлявшись разів два, щоб знайти тон, найбільш підходящий для його історії та найбільш згідний із почуттями його пана, – він обмінявся з ним ласкавим поглядом і приступив до своєї розповіді так:
– Жив собі король бо – ге —
Коли капрал вступав таким чином у межі Богемії, дядько Тобі змусив його на хвилинку зупинитися; капрал вирушив у дорогу з голою головою, залишивши свою шапку монтеро на землі біля себе, після того, як зняв її у кінці останнього розділу.
– Очі доброти все помічають – тому не встиг капрал вимовити п’ять слів своєї історії, як дядько Тобі двічі питально доторкнувся до його шапки монтеро кінцем своєї тростини – немов кажучи: «Чому ти її не надінеш, Тріме?» Трім узяв її з найшанобливішою неквапливістю і, кинувши при цьому скрушний погляд на шитво, що прикрашало її передню частину, яке плачевним чином вицвіло та ще на до того ж обшарпалося на деякому головному листі й найжвавіших частинах візерунка, знову поклав на землю між ніг своїх, аби розміркувати про її долю.
– Усе до останнього слова досконала правда, – вигукнув дядько Тобі, – все, що ти збираєшся сказати. —
«Ніщо не вічне на цьому світі, Тріме».
– Але коли ця запорука твоєї любові й пам’яті, дорогий Томе, зноситься, – мовив Трім, – що нам тоді сказати?
– Сказати більше нічого, Тріме, – відповів дядько Тобі. – Хоч би ми сушили голову до Страшного суду, однаково, Тріме, ми нічого б не придумали.
Визнавши, що дядько Тобі має рацію і що марні були б усі зусилля людського розуму витягнути вищу мораль із цієї шапки, капрал не захотів більше утрудняти себе й надів її на голову, після чого провів рукою по лобі, щоб розгладити зморшку глибокодумності, породжену текстом і повчанням разом, і, надавши обличчю своєму колишнього виразу, повернувся в колишньому тоні до історії про короля богемського та сім його замків.
– Жив собі король у Богемії, але в яке царювання, окрім як в його власне, не можу сказати вашій милості. —
– Я цього зовсім і не вимагаю від тебе, Тріме, – вигукнув дядько Тобі.
– Це було, з дозволу вашої милості, незадовго до того, як перевелися на землі велетні; – але в якому році від Різдва Христового?…
– Я б і півпенса не дав за те, щоб про це дізнатися, – сказав дядько Тобі.
– Все-таки, з дозволу вашої милості, історія від цього якось виграє. —
– Адже це твоя історія, Тріме, так і прикрашай її на свій смак; а рік візьми будь-який, – вів далі дядько Тобі, з усмішкою подивившись на капрала, – рік візьми який тобі заманеться і пристав його до неї – я тобі надаю цілковиту свободу. —