Капрал убрався в полковий мундир бідолашного Лефевра; підібравши волосся під шапку монтеро, яку він підновив із цієї нагоди, Трім ішов за своїм паном на відстані трьох кроків; дух військової гордості надув його сорочку біля зап’ястка, де на чорному шкіряному ремінці, що був зав’язаний у вузол і закінчувався китичкою, висіла його капральська палиця. – Дядько Тобі ніс свою тростину, як спис.
– «В усякому разі, вигляд це має непоганий», – сказав собі батько.
Розділ ІІІ
Дядько Тобі не раз оглядався, щоб подивитись, як підтримує його капрал, – капрал кожного разу при цьому крутив у повітрі своєю палицею – але легенько, без хвастощів – і найм’якшим тоном дуже шанобливого заохочення говорив його милості: «Не бійтеся».
Проте дядько Тобі відчував страх, і страх неабиякий: адже він абсолютно не знав (за що докоряв йому батько), з якого кінця потрібно підступати до жінок, і тому ніколи не почувався невимушено ні з однією з них – хіба тільки вони бували в горі або в біді; жалість його не мала тоді меж; найкуртуазніший герой рицарських романів не проскакав би далі, особливо на одній нозі, щоб осушити сльози на жіночих очах, і все-таки, якщо не брати до уваги єдиного разу, коли місіс Водмен вдалося цього домогтися від нього хитрістю, він ніколи не дивився пильно жінкам у вічі та в простоті серця часто говорив батькові, що це майже так само і навіть так само погано, як говорити непристойності. —
– А хоч би й так? – відповів батько. —
Розділ ІV
– Вона не може, – мовив дядько Тобі, зупинившись за двадцять кроків од дверей місіс Водмен, – вона не може витлумачити це в поганий бік.
– Вона це витлумачить, з дозволу вашої милості, – сказав капрал, – абсолютно так само, як удова єврея в Лісабоні витлумачила відвідини мого брата Тома. —
– А як вона його витлумачила? – запитав дядько Тобі, повертаючись обличчям до капрала.
– Ваша милість, – відповів капрал, – знає нещастя, що спіткало Тома, але ця справа не має з ним нічого спільного, крім того, що якби Том не одружився із удовою – або якби Божа ласка була, щоб вони після весілля начиняли свининою свої ковбаси, чесного хлопця ніколи б не підняли з теплого ліжка і не потягли в інквізицію. – Кляте це місце, – примовив капрал, хитаючи головою, – якщо вже який-небудь нещасний туди потрапив, він залишається там, з дозволу вашої милості, назавжди.
– Цілком вірно, – сказав дядько Тобі, похмуро подивившись на будинок місіс Водмен.
– Нічого не може бути гіршого за довічне ув’язнення, – вів далі капрал, – і милішого за свободу, з дозволу вашої милості.
– Нічого, Тріме, – сказав дядько Тобі задумливо. —
– Коли людина вільна, – з цими словами капрал описав у повітрі кінцем своєї палиці таку лінію —
Тисячі найхитромудріших силогізмів мого батька не могли б довести переконливіше перевагу парубоцького життя.
Дядько Тобі уважно подивився в бік свого будинку і свого заповітного лужка.
Капрал необдумано викликав своєю паличкою духа роздуму, і йому нічого більше не залишалось, як знову його заклясти своєю розповіддю, що капрал і зробив, вдавшись до такої абсолютно не канонічної форми заклинання.
Розділ V
– Місце у Тома, з дозволу вашої милості, було хороше – і погода стояла тепла – ось він і почав серйозно подумувати про те, щоб зажити своєю домівкою; тут якраз сталося, що один єврей, який тримав у тій же вулиці ковбасну крамницю, помер від закупорки сечового міхура, залишивши вдові своїй жваву торгівлю. – Том і подумав (оскільки всі в Лісабоні по змозі піклувалися про свої вигоди), що не погано б запропонувати цій жінці свою допомогу в її роботі. І ось, без усяких інших рекомендацій до вдови, крім наміру купити в її крамниці фунт ковбаси, – Том вийшов із дому – міркуючи про себе по дорозі, що, нехай навіть станеться найгірше, він усе-таки отримає за свої гроші фунт ковбаси, – якщо ж щастя йому всміхнеться, він влаштується на все життя, отримавши, з дозволу вашої милості, не лише фунт ковбаси – але також дружину – і ковбасну крамницю на додачу.
– Усі слуги в домі, від першого до останнього, побажали Тому успіху; я, з дозволу вашої милості, як зараз бачу: Том весело йде по вулиці в білому каніфасовому камзолі й у білих штанях, зсунувши капелюх набік, помахуючи тростиною і знаходячи для кожного зустрічного усмішку та дружні слова. – Але, на жаль, Томе, ти більше не всміхнешся, – вигукнув капрал, опустивши очі, немовби він звертався до брата, що знемагав у підземеллі.