Думок у романі теж багато, дуже багато, особливо зважаючи на любов до філософствування батька Трістрама, Вальтера Шенді. Та ось щодо думок самого Трістрама… Річ у тому, що роман нібито пише, як свої спогади, дорослий Трістрам Шенді. Це була б доволі традиційна для роману ХVІІІ ст. форма оповіді, якби дійсно герой мав намір розповісти про себе, своє життя і свої думки. Але це не мемуари, насправді йдеться не стільки про особистість «мемуариста», скільки про процес творення роману. До цього процесу він залучає і читача, розмірковуючи над тим, як йому краще упоратись із поставленим завданням, апелюючи до нього й скаржачись на труднощі. Перед нами вимальовується образ невправного, незграбного оповідача. Процес народження Трістрама Шенді, у буквальному сенсі, відбувається паралельно із народженням самого роману з його автором-наратором, поки ще невмілим, який лише опановує мистецтво оповіді. Адже Трістрам-дитина (до певного моменту навіть ще ненароджена) й Трістрам-зріла людина, яка намагається опанувати минуле, втіливши його у формі роману, існують в одній часовій площині, яка поєднує час сюжетний і час оповідача. Це відкриття Стерна буде підхоплене наступними поколіннями романістів, не в останню чергу Діккенсом, який його з успіхом застосує у «Девіді Копперфілді» і «Великих сподіваннях».
Та якби всі труднощі на цьому закінчувалися. Герой і сам заплутується, й нас, читачів, заплутує, коли скаржиться, що він приречений на нескінченне писання автобіографії. У цьому пасажі до складного поєднання часових планів роману (часу сюжетного, часу оповідача, часу спогадів і часу читання) додається нескінченність, яка постає із математичних розрахунків і принципово унеможливлює завершення праці Трістрама. Цю проблему нашого героя-оповідача філософ і математик Бертран Рассел у своїй книзі «Містицизм і логіка» (1918) охрестив «парадоксом Трістрама Шенді» й залучив його для ілюстрування свого розуміння концепту нескінченності – досяжної, на його думку, якщо мати у своєму розпорядженні нескінченну кількість одиниць часу. Трістрам за рік праці зумів описати лише один день, а щоб описати наступний день, йому знадобиться ще один рік. Це доводить його до розпачу, адже матеріал буде накопичуватися швидше, ніж він встигатиме його обробляти, й тому він приречений на те, щоб ніколи не завершити своєї праці. У параметрах свого розуміння концепту нескінченності Рассел вважає, що «парадокс Шенді» має рішення – звісно, лише теоретично, адже у розпорядженні смертного нескінченної кількості днів не буває, – і підтверджує це формулами, відтворювати які ми тут не будемо. Треба думати, що роман Стерна містить чимало й інших загадок, парадоксів, шарад, і не варто навіть братися стверджувати, що всі вони виявлені і на всі знайдені відповіді. Але що можна з упевненістю стверджувати, так це те, що читання цієї книги стимулює роботу думки.
Романний час у Стерна демонструє свою умовність, відносність. Дія, виконання якої потребує секунд, триває протягом десятка сторінок (у Стерна цілком можливим є і такий його підрахунок, адже це час, який потрібен на те, щоб описати, що зробили і що подумали персонажі, а інколи й розказати якусь історію, яка прийшла йому на думку). Час стає глевким, оповідач у ньому грузне, йому важко просуватися вперед. А буває, він чинить опір, майже фізично відчутний: скільки разів дядько Тобі набиває люльку, але знову й знову не може її запалити. Зазначимо, це не повторна дія, це дія одна й та сама, а постійне повернення до Тобі з його люлькою підкреслює, скільки усього відбувається паралельно, як багато можна вмістити у часовий проміжок, сумісний з цією короткотривалою дією. Згаданий рух Тобі, чийсь жест або кинута кимось репліка можуть вважатися «елементарними» частинками складної матриці цього тексту.
Стерн широко використовує прийом, відомий під назвою «наративна затримка», до якого ще в сиву давнину вдавалися оповідачі, стимулюючи інтерес до своєї історії. Протримавши читача у напруженому очікуванні, вони зазвичай продовжували розповідь, доводячи її до розв’язки. Іншою є наративна стратегія Стерна, яку В. Шкловський охарактеризував так: «…читач чекає на пряму оповідь, а замість цього увесь час отримує відхилення, причому автор увесь час підтримує очікування читача на швидке повернення до основної теми; підтримується воно шляхом повторення однієї й тієї ж фрази, яка повертає нас до минулої сцени». І робить висновок: «У Стерна залишається тільки привид дії і замість старого роману, в якому розповідається про головні події, Стерн дає ніби антироман, у якому дію веде чекання подій, але інтерес перенесено на те, що зазвичай не описується, на психологію героїв і на гру з очікуванням читачів». Це цілком новий тип нарації (оповіді).