Докладне відтворення побутових деталей на середину ХVІІІ сто-ліття стало характерною рисою англійського роману, у сентименталістів воно доповнюється ще більш докладним відтворенням думок і почуттів. Та такої докладності, як у Стерна, ми ні у кого не зустрінемо. Для нього не існує дрібниць, а точніше, саме дрібниці й існують, адже у них і розкривається справжня сутність життя, яка знаходить вияв в його індивідуальних проявах. Стерн уникає узагальненості. Поза, погляд, інтонація, жест – їм може бути присвячений чи не цілий розділ, як, приміром, виглядові Тріма під час читання Йорикової проповіді. У своїх трагікомічних намаганнях бути якомога точнішим Стернів оповідач залучає можливості інших видів мистецтв, зокрема музики. Роман «озвучений» неодмінним наспівуванням і насвистуванням дядечка Тобі у відповідь на усе, що викликає його протест, какофонією, яку влаштовують у момент емоційного піднесення голоси персонажів, кожен з яких виводить свою партію, не зважаючи на інших, «Ернульфовим прокляттям» (звісно, пародійним), який виводить густим басом смішний доктор Слоп і яке супроводжують звуками і жестами усі, хто бере участь у цій сцені. Репліки, які вихоплюються у персонажів, нерідко зависають у повітрі й відлунюють через певний проміжок часу, у наступній главі. Зв’язок з музичними творами знаходять і в композиції роману, існує навіть спеціальне дослідження, присвячене цій темі. Та й сам Стерн не проти вдаватися до музичної термінології.
Та особливо часто Стерн вдається до візуалізації змісту свого твору. Чимало сцен роману нагадують картини, виразніші за будь-які описи. Підтвердженням цього може бути поза закляклого на ліжку батька Трістрама після отриманої ним нищівної звістки про шкоду, яку наніс своїми щипцями доктор Слоп носові нашого героя, а заразом улюбленій «носології» Вальтера Шенді. Комічна й водночас трагічна, вона цілком відповідає змістові ситуації. Давно вже помічено, що графічні «трюки» в романі не є лише грою, а й візуальною полемікою з умовностями і штампами тогочасних романів. Намалюйте самі портрет удови Водмен, – пропонує нам Стерн, залишаючи для цього чистий аркуш паперу, – адже в романах його часу обов’язковим був опис зовнішності героїв. Стерн, як ніхто інший з його сучасників, залучає читачів до акту творення тексту, створює усі умови для того, щоб вони отримали якомога більшу інтелектуальну й естетичну насолоду від співучасті у цьому процесі. Та виконують візуальні елементи й важливішу функцію: унаочнюють його абстрактно-філософський зміст. Як це відбувається, розглянемо на прикладі знаменитої «мармурової» сторінки. Вона містить алюзію на Локка, який порівнював пам’ять, здатну зберігати отриманий досвід, з мармуром. Трістрам має пробиватися крізь затверділі глиби своєї пам’яті й зчитувати залишені на ній знаки – мармурові прожилки. Водночас мармурова сторінка є унаочненням композиційної заплутаності роману, й що найважливіше – моделі людської свідомості, як її розумів Стерн.
Стерн був першим письменником, який зумів показати хід і роль асоціацій у роботі людської свідомості. Нині, після Джойсового «Улісса» і Прустових «Пошуків втраченого часу», фіксація асоціативних зв’язків між віддаленими у просторі і часі речами, розкриття їх динаміки є для літератури справою звичною. Класичним прикладом відображення цих процесів у свідомості вважається епізод з «липовим чаєм і печивом мадлен» у Пруста, коли смакові відчуття відкривають шлюзи пам’яті й викликають потік асоціацій; або поведінка Джойсового Леопольда Блума, яка демонструє «асоціативні стрибки», характерні для техніки «потоку свідомості»: побачивши шовк у вітрині, він починає наспівувати мелодію з «Гугенотів» Мейєрбера (ерудований читач має віднайти пропущений елемент асоціативного ланцюжка: шовк до Англії завезли гугеноти).
Інтерес до асоціативності мислення виник ще у ХVІІ ст., а у ХVІІІ став провідною теорією, яка пояснює роботу свідомості. На зламі цих двох століть, у 1700 році Дж. Локк додав розділ «Про асоціації ідей» до своєї «Розвідки про людське розуміння», де він визнав, що, окрім «природних», тобто таких, які можна відстежити за допомогою розуму зв’язків наших уявлень, «випадок» або «звичка» викликають ірраціональні асоціації, тобто такі, що пов’язують речі, які між собою нічого спільного не мають. У наступній своїй праці він такі асоціації назве «frіskіng іdеas» (тобто ідеї, які стрибають, пустують) і попереджатиме про їхню небезпеку. Але Стерна, схоже, саме вони й цікавлять понад усе. Локк – філософ, ім’я якого найчастіше згадується у «Трістрамі Шенді» Стерна. В. Кросс, біограф письменника, навіть вважає цей роман белетризованою «Розвідкою» Локка, та частіше у ньому схильні вбачати свого роду дружню пародію на «Розвідку про людське розуміння» Локка, перегук і полеміку з ним. Стерн приймає основні положення сенсуалістської теорії пізнання Локка, за якою свідомість людини при народженні – «tabula rasa» вільна від «вроджених ідей», усі знання людина отримує із досвіду. Але він не приймає логічну чіткість й універсальність картини того, що відбувається у людській свідомості за Локком. Як вказують деякі дослідники, у подальшій розробці асоціативної теорії Стерн опиняється ближчим скоріше до згадуваного вже його співвітчизника і сучасника Девіда Юма, аніж до Локка.