Розділ XV
Лікар Слоп ледве не виявився винятком в усьому цьому ланцюгові доказів: зелений байковий мішок, який лежав у нього на колінах, коли він почав пародіювати дядька Тобі, – був для нього однаково що краща мантія на світі. Ось чому, передбачаючи, що фраза його закінчиться нещодавно ним винайденими щипцями, він запустив у мішок руку, щоб мати їх напоготові й викласти, коли ваші превелебності зосередили стільки уваги на ******. Якби йому це вдалося – дядько Тобі був би, звичайно, осоромлений: фраза його і речовий аргумент сходилися в цьому разі точка в точку, як дві лінії, що утворюють вихідний кут равеліну, – лікар Слоп ні за що б не поступився своїм інструментом – і дядькові Тобі довелося б або втікати, або брати щипці приступом. Але лікар Слоп діяв так незграбно, витягаючи їх із мішка, що погубив увесь ефект, і, що було ще вдесятеро гірше (адже в житті біда рідко приходить одна), витягаючи щипці, він, як на лихо, витягнув разом з ними також і шприц.
Коли припущення можна зрозуміти в двох значеннях – те так уже водиться в суперечках, що супротивник може заперечувати, взявши його в тому значенні, яке йому подобається або яке він вважає для себе зручнішим. – Ця обставина віддала всі переваги в суперечці дядькові Тобі. – Господи Боже! – вигукнув дядько Тобі, – невже дітей виводять на світло за допомогою шприца?
Розділ XVІ
– Чесне слово, сер, ви здерли мені вашими щипцями всю шкіру з обох рук, – закричав дядько Тобі, – та ще на додачу розплющили на холодець суглоби всіх моїх пальців. – Ви самі винні, – сказав лікар Слоп, – вам треба було щільно стиснути разом ваші кулаки у формі голови дитини, як я вам сказав, і сидіти нерухомо. – Я так і зробив, – відповів дядько Тобі. – Отже, кінці моїх щипців недостатньо оснащені, або заклепка ослабла, – або ж від порізу великого пальця я діяв трохи незграбно – або, можливо… – Як добре, одначе, – мовив мій батько, перериваючи це перерахування можливостей, – що ваш дослід спершу пророблено було не над головою моєї дитини. – Вона б не постраждала ні на вишневу кісточку, – відповів лікар Слоп. – А я стверджую, – сказав дядько Тобі, – що ви б їй розплющили мозочок (хіба тільки череп у неї міцний, як граната) і обернули увесь його вміст в юшку. – Нісенітниця! – заперечив лікар Слоп, – голова у новонародженого від природи ніжна, як м’якуш яблука, – шви легко розходяться – і, крім того, я міг би його витягнути і за ноги. – Неправда, – сказала вона. – Я б вважав за краще, щоб ви з цього почали, – мовив мій батько.
– Так, будь ласка, – додав дядько Тобі.
Розділ XVІІ
– Та на якій же, врешті-решт, підставі, бабусю, візьметеся ви стверджувати, що не це стегно, а голова дитини? – Ну, певна річ, голова, – заперечила повитуха. – Адже, хоч які рішучі твердження цих старих дам, – вів далі лікар Слоп (звертаючись до мого батька), – визначити це дуже важко – хоча й надзвичайно важливо, – тому, сер, що коли помилково сприймеш стегно за голову – то легко може статись (якщо дитина – хлопчик), що щипці *********************.
– Що саме може статися, – лікар Слоп тихенько прошепотів на вухо спочатку моєму батькові, а потім дядькові Тобі. – Голові ж, – вів далі він, – така небезпека не загрожує. – Зрозуміло, не загрожує, – мовив батько, – а тільки якщо це може статися зі стегном – ви вільно можете знести також і голову.
– Читачеві зовсім неможливо тут що-небудь зрозуміти – досить того, що зрозумів лікар Слоп. – Узявши в руку свій зелений байковий мішок, він за допомогою туфель Обадії, дуже моторно для людини його статури, попрямував через кімнату до дверей – а від дверей добра повитуха провела його в кімнати моєї матері.
Розділ XVІІІ
– Усього дві години і десять хвилин – не більше, – вигукнув мій батько, поглянувши на свій годинник, – як прибули сюди лікар Слоп і Обадія. – Не знаю, як це виходить, брат Тобі, – а тільки моїй уяві здається, що минуло майже ціле століття.
– Тут – сер, візьміть, будь ласка, мій ковпак – та прихопіть заразом дзвоник, а також мої нічні туфлі.