Розділ XLІ
– Який жаль, – вигукнув одного зимового вечора мій батько, промучившись три години над перекладом Слокенбергія, – який жаль, – вигукнув батько, закладаючи в книгу паперову смужку від мотка ниток моєї матері, – який жаль, брате Тобі, що істина окопується в таких неприступних фортецях і так стійко тримається, що іноді її неможливо взяти навіть після найнаполегливішої облоги. —
Але тут сталося, як не раз уже траплялося раніше, що фантазія дядька Тобі, не знаходячи для себе ніякої поживи в поясненнях мого батька із приводу Прігніца, – понеслася непомітно на лужок із фортецею; – тіло його теж було б не проти туди прогулятися – так що, будучи на вигляд глибокодумно зануреним у свій medіus termіnus, – дядько Тобі насправді так само мало сприймав міркування мого батька з усіма його «за і проти», якби батько перекладав Гафена Слокенбергія з латинської мови ірокезькою. Але мовлене батьком образне слово облога чарівною своєю силою повернуло назад фантазію дядька Тобі зі швидкістю звуку, що лунає вслід за натисненням клавіші, – дядько насторожився – і батько, побачивши, що він вийняв із рота люльку і присуває своє крісло ближче до столу, немов бажаючи краще чути, – батько з великим задоволенням повторив іще раз свою фразу – з тією тільки різницею, що вилучив із неї образне слово облога, щоб захистити себе від деяких небезпек, якими воно йому загрожувало.
– Який жаль, – сказав батько, – що істина може бути тільки на одному боці, брате Тобі, – якщо розміркувати, скільки винахідливості виявили всі ці вчені люди у своїх рішеннях про носи. – Хіба носи можна порішити? – заперечив дядько Тобі.
Батько з гуркотом відсунув стілець – устав – надів капелюх – за чотири широкі кроки опинився перед дверима – поштовхом відчинив їх – наполовину висунув назовні голову – зачинив двері – не звернув ніякої уваги на скрипучі завіси – повернувся до столу – висмикнув із книги Слокенбергія паперову закладку від мотка моєї матері – поспішно підійшов до свого бюро – повільно повернувся назад – обмотав папірець матінки навколо великого пальця – розстебнув камзол – кинув матінчин папірець у вогонь – розкусив навпіл її шовкову подушечку для шпильок – набив собі рот висівками – вибухнув прокляттями; – але зауважте! – прокляття його цілили в мозок дядька Тобі – вже і без того добряче задурманений – прокляття батька були заряджені тільки висівками – але висівки, з дозволу ваших милостей, слугували не більше як порохом для кулі.
На щастя, напади гніву в мого батька бували недовгочасні; бо, доки вони тривали, вони не давали йому ні хвилини спокою; й ніщо так не запалювало мого батька, – це одна з найнерозв’язніших проблем, із якими мені коли-небудь доводилося стикатися при спостереженнях людської природи, – ніщо не виявляло такої вибухової дії на його гнів, як несподівані удари, що завдаються його вченості простодушно-хитромудрими питаннями дядька Тобі. – Навіть якби десять дюжин шершнів одразу вжалили його ззаду в сто двадцять різних місць – він би не міг виконати більшої кількості несвідомих рухів за коротший час – або прийти в таке збудження, як від одного нескладного питання на декілька слів, недоречно зверненого до нього, коли, забувши все на світі, він скакав на своєму конику.
Дядькові Тобі це було однаково – він із незворушним спокоєм продовжував смалити свою люльку – в серці його ніколи не було наміру образити брата – і позаяк голова його нечасто могла виявити, де саме засіло жало, – він завжди надавав батькові турботу холонути самостійно. – Тепер для цього було потрібно п’ять хвилин і тридцять п’ять секунд.
– Присягаюся всім, що є на світі доброго! – вигукнув батько, коли трохи відійшов, запозичуючи свою клятву зі зведення Ернульфових проклять – (хоча, треба віддати батькові справедливість, він рідше, ніж хто-небудь, цим грішив, як правильно сказав лікареві Слопу під час бесіди про Ернульфа). – Присягаюся всім, що є доброго і великого, братику Тобі, – сказав батько, – коли б не філософія, що надає нам таку могутню підтримку, – ви б вивели мене з терпіння. – Даруйте, під рішеннями про носи, про які я вам говорив, я мав на увазі, – і ви могли б це зрозуміти, якби удостоїли мене крапельки уваги, – різноманітні пояснення, запропоновані вченими людьми найрізноманітніших галузей знання, відносно причин коротких і довгих носів. – Є одна тільки причина, – заперечив дядько Тобі, – чому в однієї людини ніс довший, ніж у іншої: така воля Божа. – Це рішення Грангузьє – сказав батько. – Господь Бог, – вів далі дядько Тобі, звівши очі до неба і не звертаючи уваги на слова батька, – Творець наш, творить і складає нас у таких формах і пропорціях для таких цілей, які узгоджені з безмежною його мудрістю. – Це благочестиве пояснення, – вигукнув батько, – але не філософське – в нім більше релігії, ніж здорового глузду. – Важливою рисою в характері дядька Тобі було те – що він боявся Бога і ставився з повагою до релігії. – Ось чому, тільки-но батько вимовив своє зауваження, – дядько Тобі почав насвистувати Ліллібуллеро з іще більшою старанністю (хоча і фальшивіше), чим зазвичай. —