Так стояв мій батько, міцно затиснувши вказівний палець лівої руки між великим і вказівним пальцями правої та переконуючи логічними аргументами дядька Тобі, що сидів у старому кріслі, оббитому матерією в брижі та бахромою з різнобарвними вовняними помпонами. – О Гаррі! яку прекрасну сцену створив би з цього твій дивовижний талант! і з яким задоволенням я написав би іншу таку ж, аби скористатися твоїм безсмертям і під його покривом забезпечити безсмертя також і собі.
Розділ VІІІ
– Хоча людина найдивовижніша з усіх екіпажів, – сказав батько, – вона в той же час настільки неміцна і так ненадійно збита, що раптові поштовхи і суворий струс, яких вона неминуче зазнає по вибоїстій своїй дорозі, перевертали б її й розвалювали по десять раз на день, – коли б не було в нас, брате Тобі, однієї прихованої ресори. – Ресорою цією, я вважаю, – сказав дядько Тобі, – є релігія. – А вона випрямить ніс моїй дитині? – закричав батько, випустивши палець і ляснувши рукою об руку. – Вона все для нас випрямляє, – відповів дядько Тобі. – Образно кажучи, дорогий Тобі, можливо, це і так, не сперечатимуся, – сказав батько; – але я кажу про властиву нам велику еластичну здатність створювати противагу злу; подібно до прихованої ресори в майстерно зробленому возі, вона хоча й не може запобігти поштовхам, – принаймні, робить їх для нас менш відчутними.
– Так от, дорогий братику, – вів далі батько, переходячи до суті питання й надавши вказівному пальцю попереднього положення, – якби син мій з’явився на світ благополучно, не будучи знівечений у такій дорогоцінній частині свого тіла, – то, хоч якою навіженою та химерною може здатися світу моя думка про християнські імена та про той магічний вплив, який хороші або погані імена неминуче роблять на наш характер і на нашу поведінку, – небо свідок! я в найпалкіших побажаннях благоденства моїй дитині ніколи не побажав би більшого, ніж увінчати голову її славою та честю, якими осяяли б її імена Джордж або Едвард.
– Але на жаль! – продовжував батько, – оскільки з ним трапилося найбільше із зол – я мушу нейтралізувати і знищити його найбільшим благом.
– Я маю намір охрестити його Трісмегістом, братику. – Бажаю, щоб це здобуло дію, – відповідав дядько Тобі, встаючи з крісла.
Розділ ІX
– Який розділ про випадковості, – сказав батько, оглядаючись на перший майданчик, коли спускався з дядьком Тобі по сходах, – який довгий розділ про випадковості розгортають перед нами події, що відбуваються на світі! Візьміть перо та чорнило, братику Тобі, й ретельно обчисліть… – Я тямлю в обчисленнях не більше, ніж ось ця балясина, – сказав дядько Тобі (розмахнувшись на неї милицею, але влучивши батькові просто в ногу, по гомілковій кістці). – Було сто шансів проти одного, – вигукнув дядько Тобі. – А я гадав, – мовив батько (потираючи ногу), – що ви нічого не розумієте в обчисленнях, братику Тобі. – Це проста випадковість, – сказав дядько Тобі. – Ще одна на додачу до довгого розділу, – відповів батько.
Дві такі вдалих відповіді відразу вгамували біль у нозі батька – добре, що так вийшло, – (знову випадковість!) – інакше й до цього дня ніхто б не дізнався, що, власне, мав намір обчислити мій батько; вгадати це не було жодного шансу. – Ах, як вдало склався в мене несподівано розділ про випадковості! Адже він позбавив мене необхідності писати про це особливий розділ, коли у мене і без того досить клопоту. – Хіба не пообіцяв я читачам розділ про вузли? два розділи про те, з якого кінця слід підступати до жінок? розділ про вуса? розділ про бажання? – розділ про носи? – Ні, одну обіцянку я виконав – розділ про соромливість дядька Тобі. Я не згадую розділу про розділи, який збираюся закінчити перш, ніж ляжу спати. – Присягаюся вусами мого прадіда, я не впораюся і з половиною цієї роботи в поточному році.
– Візьміть перо і чорнило, брате Тобі, й ретельно обчисліть, – сказав батько. – Ставлю мільйон проти одного, що щипці акушера злощасним чином зачеплять і зруйнують не яку-небудь іншу частину тіла, а неодмінно ту, загибель якої зруйнує благополуччя нашої родини.
– Могло б статись і гірше, – заперечив дядько Тобі. – Не розумію, – сказав батько. – Припустимо, що підвернулося б стегно, – відповідав дядько Тобі, – як провіщав лікар Слоп.