— Нічого. Що зі мною могло статися? Я його не люблю, та й годі. Він на тебе погано впливає. А ти вічно водишся з ним.
— Он що, — мовив Равік. — То це тому.
Вона раптом усміхнулася.
— Так, тому.
Проте Равік відчував, що це не все. Була ще якась інша причина.
— Що ти їла б на сніданок? — спитав він.
— Ти розсердився? — замість відповісти спитала вона.
— Ні.
Джоан вийшла з ванної і обняла його за шию. Крізь тонку піжаму він відчув її вологу шкіру. Відчув її тіло і її кров.
— Ти розсердився, що я ревную тебе до твоїх приятелів? — спитала вона.
Він похитав головою. Амазонка в шоломі. Наяда, яка вийшла з океану і гладенька шкіра якої ще пахне водою й молодістю.
— Пусти мене, — сказав він.
Вона нічого не відповіла. Ця лінія обличчя від високих вилиць до підборіддя. Ці уста. Ці важкі повіки. Ці груди, що притиснулись до його тіла там, де піжама була відкрита.
— Пусти мене, а то…
— А то що? — спитала вона.
Перед відчиненим вікном гула бджола. Равік простежив за нею поглядом. Мабуть, її привабили гвоздики емігранта Візенгофа, і вона шукає ще квіток. Бджола залетіла до кімнати й сіла на чарку з-під кальвадосу, що стояла на підвіконні.
— Ти скучив за мною? — спитала Джоан.
— Скучив.
— Дуже?
— Дуже.
Бджола знялася, покружляла над чаркою і вилетіла у вікно, назад до сонця й до гвоздик емігранта Візенгофа.
Равік лежав біля Джоан. Літо, думав він. Літо, росяні луки вранці, волосся, що пахне сіном, і шкіра, духмяна, мов конюшина… Вдячна кров, що нечутно тече, ніби струмок, збирається на силі й неохоче перепливає піщане місце, гладінь, у якій віддзеркалюється обличчя, осяяне усмішкою. Ніде вже немає засохлого, мертвого місця, цілу хвилину його немає, всюди берези й тополі, тиша і ледь чутний гомін, ніби відлуння далекого, втраченого неба стугонить у його жилах.
— Я б хотіла залишитися тут, — мовила Джоан, схилившись йому на плече.
— То залишайся. Поспімо ще. Ми ж мало спали.
— Не можу. Мені треба йти.
— У вечірній сукні ти нікуди не можеш піти.
— Я принесла з собою інше вбрання.
— Як?
— Під плащем. І черевички також. Вони лежать під моїми речами. Я взяла все необхідне.
Вона не сказала, куди їй треба йти. І чого. А Равік не спитав.
Бджола з’явилася знов. Вона полетіла просто до чарки й сіла на вінця. Видно, їй сподобався кальвадос. Або фруктовий цукор.
— Ти була така певна, що залишишся в мене?
— Так, — відповіла Джоан і принишкла.
Роланда принесла тацю з пляшкою і чарками.
— Не треба горілки, — сказав Равік.
— Не хочеш? Це зубрівка.
— Сьогодні не хочу. Дай краще кави. Міцної.
— Добре.
Равік відсунув мікроскоп, закурив сигарету й підійшов до вікна. Платан надворі вбрався в свіже густе листя. Коли він приходив сюди востаннє, гілля було ще голе.
Роланда принесла каву.
— У вас тепер більше дівчат, ніж було, — мовив Равік.
— Ми прийняли двадцять нових.
— Так добре йдуть справи? Тепер, у червні?
Роланда сіла біля нього.
— Справи йдуть так добре, що ми самі дивуємося. Люди наче подуріли. Вже серед дня починають приходити. А що робиться ввечері…
— Може, через погоду?
— Погода тут ні до чого. Я знаю, як ми звичайно працюємо в травні і в червні. А це наче якийсь сказ напав на людей. Ти не уявляєш собі, як торгує бар. Ти бачив коли, щоб французи в нас замовляли шампанське?
— Ні, не бачив.
— Якби це чужоземці, то ніхто б не дивувався. Для них ми його й тримаємо. Але французи! Навіть парижани! Замовляють шампанське і платять за нього! Замість «дюбоне», пива чи коньяку. Ти можеш у таке повірити?
— Не повірю, поки не побачу.
Роланда налила йому кави.
— А скільки клієнтів! — повела вона далі.— Аж голова крутиться. Сам побачиш, як спустишся вниз. У цю пору вже повно. І не тільки обережних знавців, що чекають, коли закінчиться медичний огляд. Усяких налізло! Що це сталося з людьми, Равіку?
Він здвигнув плечима.
— Давня казка про пароплав, що йде на дно.
— Але ж ми не йдемо на дно! Наш заклад процвітає.
Відчинилися двері, й зайшла Нінетта, двадцятиоднорічна, струнка, мов хлопчак, дівчина в коротких штанцях з рожевого шовку. В неї було ангельське личко, і її вважали однією з найкращих повій «Озіріса». Цієї хвилини в руках у неї була таця з хлібом, маслом і двома баночками повидла.
— Мадам почула, що доктор п’є каву, — пояснила вона хрипким басом, — і просить скуштувати повидла, яке вона сама зварила.