Нінетта зненацька посміхнулась, і на ангельському личку з’явилася міна вуличного бешкетника. Вона поставила тацю на стіл і, пританцьовуючи, вийшла з кімнати.
— Ось бачиш, — зітхнула Роланда. — Відразу нахабніють! Знають, що вони нам потрібні.
— І добре роблять, — мовив Равік. — Коли ж вони ще зможуть собі таке дозволити? А що це за повидло?
— Гордощі мадам. Вона його сама варить. У своєму маєтку на Рів’єрі. Справді смачне. Покуштуй.
— Я терпіти не можу повидла. А надто, коли його варила мільйонерка.
Роланда відкрутила скляну накривку, взяла грубий аркуш паперу, поклала на нього кілька ложок повидла, грудку масла і дві скибки підсушеного хліба, загорнула все це й дала Равікові.
— Потім викинеш, — сказала вона. — Зроби їй таку ласку. Вона неодмінно перевірить, чи ти їв повидло. Це останнє, чим може пишатися стара жінка, яка вже не має ніяких ілюзій. Зроби це хоча б із ввічливості.
— Гаразд. — Равік підвівся й відчинив двері.— Ну й гармидер, — мовив він, почувши знизу голоси, музику, сміх і вигуки. — Це все французи?
— Ні. Здебільшого чужоземці.
— Американці?
— Не американці, а майже самі німці. У нас іще ніколи не було стільки німців. Диво дивне.
— Немає нічого дивного.
— Більшість із них добре розмовляють по-французькому. Не так, як ті німці, що приїздили сюди кілька років тому.
— Так я й думав. І, мабуть, приходить багато солдатів? І своїх новобранців, і колоніальних?
— Ці завжди тут товчуться.
Равік кивнув головою.
— А німці сиплять грішми, правда?
Роланда засміялася.
— Таки правда. Пригощають кожного, хто хоче з ними випити.
— Особливо солдатів, еге ж? А в Німеччині ж валютні обмеження, і всі кордони закриті. Виїхати можна тільки з дозволу влади. І ніхто не має права вивезти більше як десять марок. Справді дивно, що тут стільки веселих німців, які розкидаються грошима й добре розмовляють по-французькому.
Роланда здвигнула плечима.
— Мені що… Аби тільки їхні гроші не були фальшиві…
Равік повернувся до готелю о восьмій.
— Мені ніхто не дзвонив? — спитав він у портьє.
— Ні.
— І після обіду не дзвонили?
— Ні. За цілий день не було жодного дзвінка.
— І ніхто не приходив, не питав про мене?
Портьє похитав головою.
— Жодна душа.
Равік рушив сходами нагору. На другому поверсі сварилося подружжя Гольдбергів. На третьому плакала дитина. То був французький громадянин Люсьєн Зільберман. Йому було рік і два місяці. Для своїх батьків, торговця кавою Зігфріда Зільбермана та його дружини Неллі, в дівоцтві Леві, із Франкфурта-на-Майні, він був святинею і предметом спекуляції. Дитина народилась у Франції, і вони через це сподівалися на два роки раніше отримати французькі паспорти. Люсьєн, кмітливий, як усі однорічні діти, швидко став домашнім тираном. На четвертому поверсі рипів грамофон: із номера втікача Вольмеєра, колишнього в’язня концтабору в Оранієнбурзі, долинали німецькі народні пісні. В коридорі тхнуло капустою і сутінками.
Равік зайшов до свого номера. Йому хотілося почитати. Колись давно він купив кілька томів всесвітньої історії і тепер знайшов їх серед своїх речей. Те читання не давало великої радості. Тільки якесь дивне гнітюче вдоволення, бо виходило, що в теперішніх подіях немає нічого нового. Усе це вже було десятки разів. Брехня, зрада, вбивства, Варфоломіївські ночі, корупція, викликана жадобою влади, нескінченні війни… Історія людства була написана кров’ю та сльозами, і серед тисячі закривавлених пам’ятників минулого лише зрідка траплявся якийсь осяяний сріблом доброти. Демагоги, зрадники, братовбивці й батьковбивці, розбещені владою самолюбці, фанатичні пророки, що мечем навчали любові до ближнього, завжди те саме, завжди покірні й терплячі народи нацьковували одні на одних, посилали їх на безглузду смерть в ім’я імператорів, віри й божевільних ватажків… І не було цьому кінця.
Равік відсунув книжки вбік. З вікна під ним долинали голоси. Він їх упізнав: розмовляли Візенгоф і Гольдбергова дружина,
— Тепер ні,— сказала Рут Гольдберг. — Він скоро повернеться. За годину.
— Година довго триває.
— Він може повернутися й раніше.
— А куди він пішов?
— До американського посольства. Він ходить туди щовечора. Стане перед будинком і дивиться. Більше нічого. А тоді вертається додому.
Візенгоф щось сказав, але Равік не почув, що саме.
— Ну певне, — сердито відповіла Рут Гольдберг. — Хто тепер не божевільний? А що він старий, я й сама знаю. Відчепися, — за хвилину озвалась вона. — Мені тепер не до того. Не той настрій.