Він підвівся. Ні, річ не в тім, що він її прагнув. Його просто мучила непевність. Недовіра, що з кожною годиною дедалі глибше закрадалася в його серце.
Він підійшов до дверей. Він знав, що двері незамкнені, але хотів іще раз перевірити. Потім почав читати газету, проте бачив літери ніби крізь серпанок. Події в Польщі. Неминучі сутички. Претензії на Данцігський коридор. Союз Англії і Франції з Польщею. Війна, що неухильно насувалася. Равік опустив газету додолу й вимкнув світло. Лежачи в темряві, він і далі очікував. Не міг заснути. Він знов увімкнув світло. Йому впала в око непочата пляшка «енесі» на столі. Але він не відкорковував її, а встав і підійшов до вікна. Ніч була прохолодна, небо ясне й зоряне. На подвір’ях верещали коти. В будинку навпроти на балконі стояв чоловік у підштанках і чухався. Потім голосно позіхнув і вернувся до своєї кімнати, в якій горіло світло. Равік глянув на ліжко. Він знав, що не засне. Читати теж не було глузду. Він майже не пам’ятав того, що сьогодні прочитав. Найкраще кудись піти. Але куди? Ніде йому не буде легше. Та й іти не хотілося. Йому хотілося щось знати. От чорт… Він узяв пляшку коньяку, потримав у руці й поставив назад. Потім дістав із сумки дві снодійні таблетки. Такі самі, як він давав рудому Фінкельштейнові. Той тепер уже спить. Равік проковтнув таблетки. Навряд чи сам він засне. Равік проковтнув ще одну. Якщо Джоан прийде, він однаково прокинеться.
Джоан не прийшла. Ні тієї ночі, ні наступної.
XXI
Ежені просунула голову до палати, де лежав чоловік із вирізаним шлунком.
— Вас до телефону, пане Равіку.
— А хто просить?
— Не знаю. Я не питала. Телефоністка сказала мені надворі.
Равік не зразу впізнав голос Джоан. Він був приглушений і дуже далекий.
— Джоан, де ти? — спитав Равік.
Здавалося, що вона телефонувала не з Парижа. Він був майже певен, що вона назве якийсь курорт на Рів’єрі. Раніше Джоан ніколи не телефонувала йому в клініку.
— Я в себе вдома, — відповіла вона.
— У Парижі?
— Звичайно. А де ж іще?
— Ти хвора?
— Ні. Чого б це я була хвора?
— Бо ти дзвониш у клініку.
— Я вже дзвонила в готель. Але не застала тебе. Тому й подзвонила в клініку.
— Щось сталося?
— Ні. Що могло статися? Я хотіла спитати, як тобі живеться.
Тепер її голос був виразніший. Равік дістав сигарети й картонку з сірниками. Притиснувши її ліктем до столу, він відірвав сірника й запалив його.
— Це клініка, Джоан, — сказав він. — І тут завжди думаєш про нещасні випадки й хвороби.
— Я не хвора. Я в ліжку, але не хвора.
— Ну, то добре.
Равік водив картонкою з сірниками по застеленому білою цератою столі. Чекав, що буде далі. Джоан також чекала. Він чув її віддих. Вона хотіла, щоб почав Равік. Для неї так було легше.
— Джоан, — мовив Равік, — я не можу довго стояти біля телефону. Я почав перев’язувати хворого і мушу йти до нього.
Вона помовчала.
— Чому ти не озиваєшся? — нарешті спитала вона.
— Не озиваюся, бо не знаю ні номера твого телефону, ні твоєї адреси.
— Я ж тобі сказала і те, й те.
— Не сказала, Джоан.
— Чого ж ні, як сказала. — Тепер вона вже почувала себе впевненіше. — Я добре пам’ятаю. Ти тільки забув, як завжди.
— Гаразд, хай буде так. Скажи ще раз. Я запишу, тут є олівець.
Джоан дала йому адресу й номер телефону.
— Я певна, що давала їх тобі, Равіку. Цілком певна.
— Добре, Джоан. Я мушу йти. Може, сьогодні повечеряємо разом?
Вона трохи помовчала.
— А чого ти не хочеш прийти до мене? — нарешті мовила вона.
— Добре. Можу й прийти. Сьогодні ввечері. О восьмій.
— А чому не зараз?
— Зараз у мене робота.
— А коли ти звільнишся?
— Десь за годину.
— То приходь, як звільнишся.
Он що, ввечері ти не маєш часу, подумав Равік і спитав:
— А чому не ввечері?
— Равіку, — сказала вона, — часом ти не розумієш найпростіших речей. Мені кортить, щоб ти прийшов негайно. Не хочу чекати до вечора. А то чого б я телефонувала тобі вдень до клініки?
— Добре, Джоан. Я прийду, коли звільнюся.
Він задумливо згорнув папірець з адресою і повернувся до палати.
Джоан мешкала в будинку на розі вулиці Паскаля, на верхньому поверсі. Відчинивши двері, вона сказала:
— Заходь. Добре, що ти прийшов. Заходь сюди.
На ній був простий чорний халат чоловічого крою. Равікові подобалося, що вона любила одягатися найпростіше й ніколи не носила пишних суконь із шовку й мережив. Вона була блідіша, ніж звичайно, і трохи схвильована.