— Ти повинен усе знати. Повинен усе зрозуміти. Річ у тім, що… Треба почекати. Він… я не знаю, що він робитиме. Він мене кохає. Я йому потрібна. Він же не винен.
— Звичайно, не винен. Не поспішай. У тебе часу скільки завгодно, Джоан.
— Ні. Це недовго потриває. Але зразу я не можу. — Вона відхилилася на подушку канапи. — А це помешкання, Равіку… воно мені дісталось не так, як ти, може, подумав. Я сама заробляю гроші. Більше, ніж раніше. Він мені допоміг. Він актор. Я знімаюсь у кіно в невеличких ролях. Він мене туди влаштував.
— Я так і гадав.
Джоан не звернула уваги на його слова.
— У мене не бозна-який хист, — повела вона далі.— Я себе не переоцінюю. А мені дуже хотілося піти з того нічного клубу. Там не можна чогось домогтися. А тут можна. Навіть без особливого хисту. Я хочу бути незалежною. Я тобі здаюся смішною?
— Ні,— відповів Равік, — здаєшся розважною.
Джоан недовірливо глянула на нього.
— Хіба ти не тому приїхала в Париж? — спитав він.
— Тому.
Ось ти сидиш тут, подумав Равік, покірна й скорботна невинність, з якою доля і я повелися так жорстоко. Ти спокійна: перша буря минула, ти мені пробачиш, і якщо я зараз не піду, ще й розкажеш з усіма подробицями, що було з тобою за ці останні місяці. Крицева орхідея. Я прийшов до тебе, щоб покласти всьому край, а ти вже домоглася того, що мені доводиться тебе визнати майже невинною.
— Добре, Джоан, — мовив він. — Ти вже багато досягла. І досягнеш іще більше.
Вона подалася вперед.
— Ти так гадаєш?
— Звичайно.
— Справді, Равіку?
Він підвівся. Ще три хвилини, і вона залучить його до фахової розмови про кіно. З ними не слід заходити в дискусії. Бо завжди програєш. У їхніх руках логіка — як мотузка, крути нею, як хочеш. Треба не балакати, а діяти.
— Я мав на думці не твою роботу. Про неї ти краще спитай свого фахівця.
— Ти вже хочеш іти? — спитала вона.
— Мушу.
— А може, трохи посидиш?
— Мені треба вернутися в клініку.
Вона взяла його за руку.
— По телефону ти сказав, що прийдеш, як зовсім звільнишся в клініці.
Він подумав, чи не сказати їй, що він уже ніколи не прийде. Але на сьогодні було досить. І для неї, і для нього самого. Вона не дала йому покласти всьому край. Але до цього дійде само собою.
— Залишся, Равіку.
— Не можу.
Вона встала і пригорнулася до нього. Ще й це, подумав він. Давній спосіб. Дешевий і випробуваний. Вона не забула вдатися ще й до нього. Та хто вимагатиме від кішки, щоб вона їла траву? Равік звільнився з її обіймів.
— Мені треба йти. У клініці помирає людина.
— У лікарів завжди знаходяться поважні причини, — поволі проказала вона.
— І в жінок також, Джоан. Ми порядкуємо смертю, а вони — коханням. На цьому стоїть світ.
Вона нічого не відповіла.
— До того ж у нас добрі шлунки, — повів далі Равік. — Нам вони необхідні. А то ми не витримали б. Те, від чого інші мліють, ми перетравлюємо. Прощай, Джоан.
— Ти ще прийдеш, Равіку?
— Не думай про це. Не поспішай. Мине якийсь час, і ти сама з’ясуєш, що й до чого.
Не озираючись, він швидко пішов до дверей. Джоан не провела його. Але він знав, що вона дивиться йому вслід. Він відчував якусь дивну глухоту, наче йшов під водою.
XXII
З вікна Гольдбергів долинув крик. Равік прислухався. Невже старий Гольдберг чимось торохнув дружину по голові або ще по чомусь? Крик урвався, хтось пробіг коридором, хряснули двері, і з кімнати Візенгофа почулися схвильовані голоси.
Відразу після цього в Равікові двері постукали, й до кімнати вскочила господиня.
— Швидше, швидше… мсьє Гольдберг…
— Що сталося?
— Повісився. На вікні. Швидше…
Равік кинув книжку.
— Поліція прийшла?
— Певне, що ні. А то б я вас не кликала. Вони його щойно побачили.
Равік побіг разом із нею вниз.
— Його вже зняли?
— Ще ні. Але тримають…
У присмерку біля вікна темніла купка людей. Рут Гольдберг, Візенгоф і ще хтось. Равік увімкнув світло. Візенгоф і Рут Гольдберг тримали старого попід руки, немов ляльку, а третій чоловік гарячково відв’язував від дужки вікна кінець краватки.
— Переріжте її…
— Нема ножа! — крикнула Рут Гольдберг.
Равік витяг із сумки ножиці. Краватка була з цупкого, гладенького шовку, і минуло кілька секунд, поки він перерізав її. Просто перед собою він бачив Гольдбергове обличчя. Витріщені очі, роззявлений рот із висолопленим язиком, ріденька сива борідка, темно-зелена краватка в білу цятку, що глибоко врізалась у зморщену набряклу шию… Тіло гойдалося на руках у Візенгофа й Рут Гольдберг, ніби вони заколисували старого, що безмовно й моторошно посміхався закляклими губами.