Мокре від сліз обличчя Рут Гольдберг почервоніло з натуги, у Візенгофа по щоках котився піт: тіло небіжчика раптом стало важче, ніж було за життя. Внизу біля вікна стогнали двоє спітнілих, переляканих людей, а над ними поволі хиталась на всі боки голова і усміхалася потойбічному світові. Коли Равік перерізав краватку, голова саме схилилася в бік Рут. Та, зойкнувши, відскочила, і тіло з безсило звислими руками подалося за нею, ніби наздоганяючи її якимось безглуздим блазенським стрибком.
Равік підхопив старого і з допомогою Візенгофа поклав на підлогу. Він зняв краватку й почав огляд.
— У кіно, — торохтіла Рут Гольдберг, — він послав мене в кіно. Золотко, сказав він, у тебе так мало розваг, чом би тобі не піти в кіно? У «Курселі» йде «Королева Крістіна» з Гретою Гарбо. Чом би тобі не подивитися той фільм? Візьми квиток на гарне місце, в партері або в ложі, й подивися, хоч на дві години забудеш наші злидні. І говорив спокійно, ласкаво, погладив мене по щоці… А потім, каже, з їси шоколадного або ванільного морозива в кондитерській біля парку Монсо, дозволь собі раз таку розкіш, золотко. І я пішла, а коли повернулася, то…
Равік підвівся. Рут замовкла.
— Видно, це сталося зразу, як ви пішли, — мовив він.
Рут стиснула кулаки й піднесла їх до рота.
— То він…
— Ми ще спробуємо щось зробити. Найперше штучне дихання. Ви вмієте робити штучне дихання? — спитав він Візенгофа.
— Ні. Не дуже вмію… Трохи.
— Дивіться.
Равік підняв Гольдбергові руки, відвів їх назад аж до підлоги, тоді притиснув до грудей і знов відвів назад. У горлі в старого захрипіло.
— Він живий! — крикнула Рут.
— Ні. Це в легені зайшло повітря.
Равік ще кілька разів зробив ті самі рухи, потім сказав Візенгофові:
— Ну, а тепер спробуйте ви.
Той нерішуче став навколішки біля Гольдберга.
— Ну, беріться, — нетерпляче мовив Равік. — Тримайте руки за зап’ястки або, ще краще, біля ліктів.
Візенгоф відразу спітнів.
— Дужче, — сказав Равік. — Витискайте з легень усе повітря.
Тим часом до кімнати набилося повно людей. Равік обернувся до господині й кивнув їй, щоб вона вийшла з ним.
— Гольдберг мертвий, — сказав він їй у коридорі.— Штучне дихання вже не допоможе. Це просто ритуал, якого треба дотриматись, та й годі. Було б диво, якби воно дало якісь наслідки.
— Що ж нам робити?
— Те, що належить у таких випадках.
— Викликати «швидку допомогу»? Тоді через десять хвилин з’явиться поліція.
— Так чи так, а поліцію треба викликати. У Голдьбергів були документи?
— Були. Справжні. Паспорт і посвідчення особи.
— А у Візенгофа?
— Дозвіл на проживання й продовжена віза.
— Чудово. Отже, все гаразд. Скажіть їм, хай не згадують, що я тут був. Просто вона прийшла додому, знайшла старого, зчинила крик, а Візенгоф відчепив його й заходився робити штучне дихання, поки приїхала «швидка допомога». Можете їм так сказати?
Господиня глянула на нього своїми пташиними очима.
— Звичайно. Я однаково буду присутня, коли з’явиться поліція. То вже й догляну за всім.
— Добре.
Господиня повернулася в номер. Візенгоф, схилившись над Гольдбергом, і далі тягав його за руки. На мить Равікові здалося, що вони виконують вільні вправи. Господиня зупинилася на порозі.
— Медам і месьє,— мовила вона. — Я мушу викликати «швидку допомогу». Той санітар чи лікар, що приїде, відразу повідомить поліцію. І щонайбільше за півгодини вона вже буде тут. А тому всі, хто не має документів, нехай краще якнайшвидше спакують свої речі, принаймні те, що лежить на видноті, спуститься з ними в «катакомбу» й залишиться там. Може, поліція захоче потім заглянути в номери, щоб пошукати свідків.
Кімната відразу спорожніла. Господиня показала на мигах Равікові, що сама поговорить з Рут Гольдберг і Візенгофом. Він узяв сумку й ножиці, що лежали долі біля розрізаної краватки. На ній видно було марку фірми: «С. Фер-дер. Берлін». Краватка коштувала щонайменше десять марок, Гольдберг купив її ще в часи свого добробуту. Равік знав ту фірму. Сам купував там краватки. Він спакував свої речі у дві валізи й відніс їх до кімнати Морозова. Про всяк випадок. Поліція, мабуть, нікуди не заглядатиме. Але так буде краще — надто ще ятрила його згадка про Фернана з поліційної дільниці. Віднісши речі, Равік спустився в «катакомбу».
Там неспокійно сновигало з кутка в куток кілька людей. То були безпаспортні втікачі, «нелегальна бригада», як їх тут називали. Клариса й Жан, офіціанти готелю, допомагали ховати валізи в комірчину біля «катакомби». Вони саме готували залу до вечері: столи були вже накриті, й на них стояв у кошиках хліб. Із кухні тхнуло смаженою рибою.