Равік похитав головою.
— Ні. Я цілком згоден із Зейденбаумом.
Він забрав валізи й рушив сходами нагору. На поверсі, де мешкали Гольдберги, його випередив старий єврей у чорйому сюртуку, бородатий, з пейсами і з обличчям біблійного патріарха, блідим і похмурим. Старий нечутно ступав гумовими підошвами, і в темряві здавалося, ніби він пливе коридором. Він відчинив двері до кімнати Гольдбергів. Коридор на мить осяяло червонясте світло, наче від свічок, і до Равіка долинуло дивне, нестямне, але приглушене, сумне, монотонне голосіння. Плакальниці, подумав він. Невже вони ще й досі є? Чи, може, то голосить Рут Гольдберг?
Равік відчинив двері й побачив Джоан, що сиділа біля вікна. Вона стрепенулася.
— Нарешті! Що сталося? Чого ти з валізами? Тобі знов треба виїздити?
Равік поставив валізи коло ліжка.
— Нічого не сталося. Це я про всяк випадок. Тут помер один чоловік, і мала прийти поліція. Тепер уже все гаразд.
— Я до тебе телефонувала. Хтось узяв трубку і сказав, що ти тут уже не живеш.
— Це наша господиня. Як завжди, розумна й обережна.
— Я відразу прибігла. Кімната відчинена й порожня. Твоїх речей немає. Я подумала… Равіку! — Голос у неї тремтів.
Равік стомлено усміхнувся.
— От бачиш, який я ненадійний. На мене краще не покладатися.
У двері постукали. На порозі з’явився Морозов із двома пляшками в руках.
— Равіку, ти забув своє спорядження…
Він побачив Джоан у темряві, але вдав, що не помітив її. Равік навіть не був певен, що він її взагалі впізнав. Не заходячи до кімнати, він віддав пляшки й попрощався.
Равік поставив їх на стіл — кальвадос і «вувре». З відчиненого вікна долинали ті самі звуки, що він чув у коридорі: голосіння по мертвому. Вони то дужчали, то стихали, ніби накочувалися хвилями. Ніч була тепла, і в Гольдбергів вікна, мабуть, теж стояли відчинені. Задубіле тіло старого Аро-на лежало в кімнаті, обставленій меблями з червоного дерева, і поволі починало розкладатися.
— Равіку, — сказала Джоан. — На мене налягає така туга. Сама не знаю, чому. Цілий день. Дозволь мені залишитися в тебе.
Він був захоплений зненацька й відповів не зразу. Він чекав, що вона діятиме інакше. Не так навпростець.
— Надовго? — спитав він.
— До ранку.
— Оце й усе?
Вона сіла на ліжко.
— Хіба не можна про все забути?
— Ні, Джоан.
— Я нічого не хочу. Тільки заснути поряд із тобою. Або ляжу на канапі.
— Не можна. Мені ще треба піти з дому. В клініку.
— Нічого. Я почекаю. Я ж тебе вже стільки разів чекала.
Равік промовчав. Він дивувався, що став такий спокійний.
Гарячка і хвилювання, які він відчував на вулиці, тепер зовсім минули.
— Та й у клініку тобі не треба йти.
Равік мовчав. Він розумів, що пропаде, коли пробуде з нею ніч. Це те саме, що підписати вексель, за який уже нема чим платити. Джоан приходитиме знов і знов, користатиметься тим, що вже досягла, і кожного разу вимагатиме чогось, сама нічим не поступаючись, поки цілком заволодіє ним, а тоді, знудившись, кине його, безвольного, зламаного, готового й далі продаватися, жертву своєї слабості і своєї жаги. Поки що, звичайно, вона цього не хоче, навіть не думає про таке, але станеться саме так. Здавалося б, чого тут мудрувати: яка різниця, чи на одну ніч більше, чи менше. Та кожна така ніч на крихту зменшує твій опір і те, чим ніколи не можна торгувати. Гріхи проти духа — ось як, обережно, з дивним острахом, називає це католицька релігія і, всупереч усьому своєму вченню, натякає, що такого гріха господь не простить ні тут, ні на тому світі.
— Ти вгадала, — мовив він. — Мені не треба йти в клініку. Але я не хочу, щоб ти тут залишалася.
Равік сподівався вибуху. Та Джоан тільки спокійно спитала:
— Чому не хочеш?
Може, пояснити їй? Та хіба можна це пояснити?
— Твоє місце тепер не тут, — відповів він.
— Моє місце тут.
— Ні.
— Чому?
Равік мовчав. Яка ж хитра, подумав він. Простими запитаннями змушує його давати пояснення. А той, хто щось пояснює, вже виправдується.
— Ти сама знаєш, — мовив він. — Нащо такі безглузді запитання?
— Ти більше не хочеш мене?
— Ні,— відповів він і несамохіть додав — Не зовсім так.
Крізь вікно долинало одноманітне голосіння з кімнати Гольдбергів. Плач за померлим. Скорбота пастухів з гір ліванських в одному з паризьких завулків.
— Равіку, — мовила Джоан, — ти повинен мені допомогти.