— Я думав, що ви ще у Флоренції… Або в Канні… Або вже в Америці,— сказав Равік.
— Я весь цей час жила у Флоренції. У Ф’єзоле. Аж поки стало несила. Пригадуєте, як я вмовляла вас поїхати зі мною? Зваблювала книжками, вечорами біля каміна, тишею і спокоєм. Книжки були, і вогонь у каміні був… А от тиші… Навіть місто Франціска Ассізького стало крикливим. Крикливим і неспокійним, як і вся Італія. Там, де він проповідував птахам любов, тепер крокують колони людей в уніформі, заражених гучними фразами, опанованих манією величності та безпідставною ненавистю.
— Так завжди було, Кет.
— Ні, так не було. Ще два роки тому мій управитель був привітним чоловіком у вельветових штанях і в личаках.
А тепер він герой у чоботях, чорній сорочці, обвішаний позолоченими кинджалами. Він виступає з доповідями, в яких проголошує, що Середземне море повинне стати італійським, Англію треба знищити, а Ніццу, Корсіку й Савою повернути Італії. Равіку, цей ласкавий народ, що давно вже не вигравав жодної війни, наче збожеволів після того, як йому дали змогу перемогти в Абіссінії та Іспанії. Мої друзі ще три роки тому були розважними людьми, а тепер щиро вірять, що Англію можна перемогти місяців за три. Вся Італія вирує. Що сталося? Я втекла з Відня від сказу коричневих сорочок, а тепер залишила Італію, рятуючись від шалу чорних… Кажуть, десь уже носять зелені сорочки, а в Америці, звичайно, будуть сріблясті… Невже весь світ опанувала манія сорочок?
— Мабуть, що так. Але скоро все зміниться. Єдиним кольором стане червоний.
— Червоний?
— Авжеж. Червоний, як кров.
Кет визирнула на подвір’я. Просіваючись крізь листя каштанів, лагідне світло надвечірнього сонця ставало зеленим.
— Аж не віриться. Дві війни за двадцять років… Таки забагато. Ми ще надто втомлені від першої.
— Втомлені тільки переможці. А не переможені. Перемога робить людей безтурботними й необережними.
— Може, й так. — Кет глянула на нього. — І скоро це станеться?
— Боюся, що скоро.
— Як ви думаєте, я доживу до того часу?
— А чому ж ні?
Равік уважно подивився на Кет. Вона витримала його погляд.
— Ви бачили професора Фіолу? — спитав він.
— Так. Двічі чи тричі. Він один із небагатьох не заражений чорною чумою.
Равік мовчав, чекаючи, що вона ще скаже.
Кет узяла зі столу разок перлів і почала бавитися ними. В її тонких довгих пальцях ті перли скидалися на коштовні чотки.
— Я ніби Вічний Жид, — мовила вона. — Шукаю спокою. Але, мабуть, вибрала не той час. Спокою немає вже ніде. Ще хіба тут… і то мало.
Равік дивився на перли. Вони утворилися в незграбних сірих молюсках, подразнених чужим тілом, якоюсь піщинкою, що попала між стулки, абощо. Випадкове подразнення породило таку мерехтливо-ніжну красу. Яке це диво, подумав він.
— Ви ж хотіли виїхати до Америки, — сказав він. — Кожен, хто може залишити Європу, повинен виїхати звідси, Кет. Для багатьох уже пізно про це й думати.
— Ви хочете спекатися мене?
— Боронь боже. Але останнього разу ви самі казали, що хотіли владнати тут свої справи й повернутися до Америки.
— Хотіла. А тепер уже не хочу. Ще не хочу. Побуду трохи тут.
— Улітку в Парижі гаряче й не дуже приємно.
Кет відклала перли.
— Приємно, якщо це останнє літо, Равіку.
— Як останнє?
— Так. Останнє перед від'їздом.
Равік замовк. Що вона знає? Що їй сказав Фіола?
— Як там «Шехерезада»? — спитала Кет.
— Я давно туди не заходив. Морозов каже, що кожного вечора там нема де ногою ступити. Як і в усіх інших нічних клубах.
— Серед літа?
— Авжеж, серед літа, коли більшість таких закладів звичайно стоять зачинені. Дивно, правда?
— Ні. Кожен хоче ще взяти від життя все, що може, поки настане кінець.
— Так, — погодився Равік.
— Візьмете мене колись туди?
— Звичайно, Кет. Коли захочете. Я думав, що вона вже вам набридла.
— Я теж так думала. Але змінила свою думку. І я хочу взяти від життя все, що можу.
Равік знов пильно глянув на неї.
— Добре, — сказав він. — Коли захочете, тоді й підемо.
Він підвівся. Кет провела його до дверей. Вона прихилилася до одвірка, тоненька, з такою шовковистою, сухою шкірою, що здавалося — торкнись до неї, і вона зашелестить. Очі в неї були ясні, аж прозорі, й ще більші, ніж раніше. Вона подала йому руку. Рука була гаряча й теж суха.
— Чому ви мені не сказали, що зі мною? — спитала вона, ніби між іншим, наче йшлося про погоду.
Він знов пильно глянув на неї, але нічого не сказав.