— Я б витримала, — мовила вона, і на її обличчі майнула легенька іронічна посмішка, в якій не було й натяку на докір. — До побачення, Равіку.
Чоловік без шлунка помер. Останні три дні він безперестанку стогнав. Морфій уже мало допомагав. Равік і Вебер знали, що він помре. Вони б могли звільнити його від цієї триденної муки, але не звільнили, бо є релігія, що проповідує любов до ближнього й забороняє скорочувати йому муки. І є закон, який захищає цю релігію.
— Ви послали телеграми родичам? — спитав Равік.
— В нього їх немає,— відповів Вебер.
— А якимось знайомим?
— І знайомих немає.
— Нікого?
— Нікого. Приходила лише консьєржка з того будинку, де він мешкав. Він ніколи не отримував листів, самі каталоги універсальних крамниць та медичні брошури про алкоголізм, туберкульоз, венеричні хвороби тощо. І ніхто його не відвідував. За операцію і за чотири тижні перебування в клініці він заплатив наперед. Два тижні не долежав. Консьєржка сказала, начебто він заповів їй усе, що має, бо вона піклувалася про нього. Хотіла, щоб їй вернули гроші за невикористані два тижні, бо вона була для нього як мати. Аби ви були побачили ту матір. Вона каже, що багато витратила на нього. Заплатила замість нього за помешкання. Я їй сказав, що коли він за клініку заплатив наперед, то за житло й поготів мав би заплатити. Зрештою, все з’ясує поліція. У відповідь вона мене добре вилаяла.
— Гроші,— мовив Равік. — Чого тільки люди не вигадають задля них.
Вебер засміявся.
— Повідомимо поліцію. Нехай подбає про все. І про похорон також.
Равік іще раз глянув на чоловіка без рідні й без шлунка. За ці хвилини його обличчя змінилося дужче, ніж за всі тридцять п’ять років його життя. Крізь застиглу передсмертну судому поволі проступало лице смерті. Все випадкове щезало, ознаки смерті стиралися, і на скривленому болем звичайному обличчі тихо проступала маска вічності. За якусь годину на ньому тільки вона й лишиться.
Равік вийшов з палати. В коридорі йому трапилася нічна сестра. Вона саме прийшла на чергування.
— Пацієнт із дванадцятої палати помер, — сказав він. — Півгодини тому. Вам уже не треба буде сидіти біля нього. — Побачивши розчарування на її обличчі, Равік спитав: — Він вам щось залишив?
Сестра завагалася.
— Ні. Він був дуже непривітний. А останніми днями майже зовсім не озивався.
— Так, йому було не до розмов.
Сестра хазяйновитим оком глянула на Равіка.
— У нього був чудовий несесер, усе срібне. Аж надто вишуканий для чоловіка. Він більше личив би дамі.
— Ви йому сказали про це?
— Ми якось про це балакали. Вночі проти вівторка, коли йому трохи полегшало. Та він сказав, що срібло личить і чоловікові. І що щітки дуже добрі. Таких, мовляв, тепер уже не роблять. А загалом він був маломовний.
— Те срібло тепер забере поліція. В нього не було ніяких родичів.
Сестра кивнула головою: мовляв, усе розумію.
— Шкода! Срібло почорніє. І щітки зіпсуються, коли ними не користуватися. А перед тим їх треба було б вимити.
— Так, шкода, — погодився Равік. — Хай би краще дісталися вам. Хоч комусь була б із них радість.
Сестра вдячно всміхнулася.
— Нічого. Я й не сподівалася ні на який подарунок від нього. Смертельно хворі рідко щось дарують. Не так, як ті, що одужують. Вони не хочуть повірити, що помирають. Тому й нічого не дарують. А часом не дарують з люті. Ви не уявляєте, пане докторе, які вони жахливі! Скільки всього тобі накажуть, поки підуть на той світ!
Її рум’яне, як у дитини, обличчя було ясне й відверте. їй було байдуже до всього навколишнього, якщо воно не стосувалося її маленького світу. Смертельно хворі для неї були як неслухняні чи безпорадні діти. Вона їх доглядала, поки вони вмирали, тоді з’являлися нові. Одні одужували й віддячувалися їй, другі нічого не дарували, а треті, знову ж таки, помирали. Так уже ведеться на світі. То чого хвилюватися? Багато важливіше для неї було інше: чи в універсальній крамниці «Бомарше» на розпродажі товарів знизять ціну на двадцять п’ять відсотків або чи кузен Жан одружиться з Анною Кутюр’є.
І це й справді важливіше, подумав Равік. Маленький світ, що захищає людину від навколишнього хаосу. А то що б із нами сталося?
Равік сидів перед кав’ярнею «Тріумф». Вечір був теплий і ясний, хоч і находили хмари. Десь далеко шугали нечутні блискавки. Людей на тротуарах побільшало. До Равіка підсіла жінка в блакитному атласному капелюшку.
— Пригостиш вермутом? — спитала вона.
— Пригощу. Тільки лиши мене. Я на когось чекаю.