— Можна чекати й разом.
— Краще не треба. Я чекаю на боксерку з Палацу спорту.
Жінка всміхнулася. Вона так нафарбувалася й напудрилась, що усмішка майнула тільки на губах, а решта обличчя скидалося на білу маску.
— Ходи зі мною, — мовила вона. — В мене гарненьке помешкання. І сама я непогана.
Равік похитав головою і поклав на столик п’ять франків.
— Ось на, і бувай здорова.
Жінка взяла банкноту, згорнула її й засунула за підв’язку.
— Нудимо світом? — спитала вона.
— Ні.
— Я вмію розвіяти тугу. В мене є одна гарненька приятелька… Молода, — за хвилю додала вона. — Груди мов Ейфелева вежа.
— Хай іншим разом.
— Як знаєш.
Жінка підвелася й сіла за кілька столиків далі. Вона ще кілька разів позирнула в його бік, тоді купила спортивну газету й почала читати повідомлення про наслідки останніх змагань.
Равік вдивлявся в обличчя людей, що пливли повз столики. Оркестр у кав’ярні грав віденські вальси. Блискавки почали спалахувати ближче. До сусіднього столика сів гурт кокетливих галасливих, мов папуги, молодих гомосексуалістів. Усі з бакенами за останньою модою, піджаки в усіх заширокі в плечах і завузькі в талії.
Якась дівчина спинилася перед Равіком і глянула на нього. Обличчя її здалося йому знайомим, але скільки тих знайомих було на світі. Вона скидалася на несміливу повію, з тих, що грають беззахисних.
— Ви не впізнали мене? — спитала дівчина.
— Аякже, впізнав, — відповів Равік, хоч насправді не мав уявлення, хто вона така. — Як вам живеться?
— Добре. Але ви таки не впізнали мене.
— Я погано запам’ятовую імена. Але вас, звичайно, знаю. Просто ми дуже давно не бачилися.
— Так, давно. Ви тоді добряче налякали Бобо. — Дівчина всміхнулася. — Ви врятували мені життя, а тепер уже й не впізнаєте мене.
Бобо. Врятував життя. Акушерка. Нарешті Равік усе згадав.
— Ви Люсьєна, — сказав він. — Звичайно. Але тоді були хворі, а тепер здорові. Тому я вас зразу й не впізнав.
Люсьєна засяяла.
— Справді впізнали! Щиро дякую вам за ті сто франків, які ви відібрали в акушерки.
— Ет, що там згадувати… — Зазнавши поразки в мадам Буше, він послав дівчині свої сто франків. — На жаль, не пощастило забрати всі.
— І так добре. Я взагалі ні на що вже не сподівалася.
— Ну, то гаразд. Вип’єте чогось?
Люсьєна кивнула головою і обережно сіла біля нього.
— «Чінзано» із зельтерською водою.
— То як вам живеться, Люсьєно?
— Дуже добре.
— Ви й далі з Бобо?
— Авжеж. Але він тепер змінився. Став кращий.
— Я радий за вас.
Багато розпитувати не було про що. З маленької швачки вона стала маленькою повією. Ось для чого він її вилікував. А про решту подбав Бобо. їй більше не треба було боятися вагітності. Ще одна підстава продавати себе. Вона ще тільки починала і не встигла остаточно втратити дитинність, яку так люблять літні бувальці — порцелянова статуетка, ще не витерта довгим вжитком. Люсьєна пила обережно, мов пташка, але очі її вже бігали навкруги. Не вельми веселе явище, зле й дуже співчувати немає чого. Просто клаптик життя з того потоку, що пливе повз тебе.
— Ти задоволена? — спитав Равік.
Вона кивнула головою. Равік бачив, що вона справді задоволена. Для неї це була звичайна річ, а не якась трагедія.
— Ви самі? — спитала вона.
— Так, Люсьєно.
— Такого гарного вечора?
— Авжеж.
Люсьєна несміливо глянула на нього й усміхнулася.
— Я не поспішаю, — сказала вона.
Що зі мною сталося, подумав Равік. Невже в мене такий голодний вигляд, що кожна повія ладна запропонувати мені крихту свого продажного кохання?
— До тебе дуже далеко їхати, Люсьєно. А я не маю часу,
— До мене ми однаково не могли б поїхати. Бобо не повинен нічого знати.
Равік пильно глянув на неї.
— То Бобо нічого не знає про це?
— Чому ж. Про інших знає. Ще й як стежить за мною. — Вона всміхнулася. — Він ще хлопчак. Боїться, щоб я часом не почала приховувати від нього грошей. А з вас я грошей не візьму.
— Тому Бобо й не повинен нічого знати?
— Не тільки тому. Він приревнує. І тоді осатаніє.
— Він тебе до всіх ревнує?
Люсьєна вражено підвела на нього очі.
— Та що ви! З іншими це просто заробіток.
— То він ревнує тільки тоді, коли ти не береш грошей?
Люсьєна почервоніла й не зразу відповіла.
— Не завжди. Тільки як думає, що я віддаюся не лише за гроші.— Вона знов трохи помовчала. — А що я й щось відчуваю.
Вона сиділа, не підводячи очей. Равік узяв її за руку, що сиротою лежала на столі.