— Спершу валізи. Поки що ніхто не відмовляється платити. Номер іще не звільнений. І стукайте в двері, коли знов будете заходити. Давайте рахунок і накажіть принести валізи.
Господар люто витріщився на нього.
— Ви отримаєте свої гроші,— сказав Равік.
Господар вийшов, хряснувши дверима.
— У валізах є гроші? — спитав Равік у жінки.
— Я… ні, мабуть, немає.
— Ви знаєте, де вони? В костюмі? Чи їх не було зовсім?
— Він тримав гроші в гамані.
— А де гаман?
— Під… — Жінка затнулася. — Він звичайно ховав його під подушку.
Равік підвівся. Він обережно підняв подушку разом із головою мерця, витяг з-під неї чорний шкіряний гаман і подав його жінці.
— Візьміть гроші і все, що для вас важливе. Швидко. На сентименти немає часу. Вам треба жити. А гроші на це й призначені. Навіщо їм пліснявіти в поліції?
Хвилину він дивився у вікно. На вулиці водій вантажної машини лаяв візника фургона з городиною, запряженого парою коней. Потужний мотор машини надавав йому почуття переваги. Равік обернувся.
— Все зробили?
— Так.
— Тепер дайте мені гаман.
Равік засунув його назад під подушку. Гаман став відчутно тонший, ніж був перед тим.
— Сховайте все в торбинку, — сказав він.
Жінка послухалася. Равік узяв рахунок і перебіг його очима.
— Ви вже тут платили за номер?
— Не знаю. Здається, платили.
— Це рахунок за два тижні. Сплатити… — Равік не зразу назвав прізвище. Йому було якось чудно називати небіжчика «паном Рашинським». — Ви завжди вчасно сплачували рахунки?
— Так, завжди. Він часто казав, що… в його становищі важливо завжди вчасно платити за все, що треба.
— Ну й мерзотник цей господар! Де може бути останній сплачений рахунок?
У двері постукали. Равік не зміг приховати посмішки. Коридорний заніс валізи. За ним ішов господар.
— Усі? — запитав Равік у жінки.
— Так.
— Певне, що всі,— пирхнув господар. — А ви що думали?
Равік узяв маленьку валізку.
— Ключ від неї у вас? Ні? А де він може бути?
— У шафі. В його костюмі.
Равік відчинив шафу. Вона була порожня.
— Ну? — глянув він на господаря.
Той обернувся до коридорного.
— Де костюм? — засичав він.
— Я його виніс, — затинаючись, відповів той.
— Навіщо?
— Витрусити й почистити.
— Мабуть, небіжчикові цього вже не треба, — сказав Равік.
— Негайно принеси його сюди, проклятий злодюго! — гримнув господар.
Служник глянув на господаря, смішно кліпаючи очима, і вийшов. Відразу ж по тому він вернувся з костюмом. Равік потрусив піджак, потім штани. Там щось брязнуло. Він на мить завагався. Дивно було засовувати руку в кишеню штанів померлого. Наче костюм помер разом із ним. І дивно було так думати. Костюм це костюм.
Равік витяг ключика й відімкнув валізку. Зверху лежала брезентова течка.
— Тут? — спитав він у жінки.
Вона кивнула головою.
Равік зразу знайшов рахунок. Він був оплачений. Равік показав його господареві.
— Ви порахували зайвий тиждень.
— Он як? — огризнувся господар. — А клопіт? А це свинство? А хвилювання? Це, по-вашому, ніщо, га? А що в мене знов заболіла печінка, це треба врахувати чи ні? Ви самі сказали, що пожильці розбіжаться. Мої збитки куди більші! А постіль? А дезинфекція номера? І запаскуджені простирала?
— Простирала ви записали в рахунок. А, крім того, ще двадцять п’ять франків за вчорашню вечерю, яку він начебто з’їв. Ви вчора щось їли? — спитав він у жінки.
— Ні. Але, може, краще просто заплатити? Я… мені хотілося б швидше все це скінчити.
Швидше скінчити, подумав Равік. Все це ми знаємо. А тоді — тиша й небіжчик. Приголомшливі удари мовчання. Краще вже так… хоч як гидко. Він узяв зі столу олівець і почав рахувати. Потім віддав рахунок господареві.
— Згодні?
Господар кинув оком на остаточну цифру.
— Ви що, думаєте, що я божевільний?
— Згодні? — ще раз спитав Равік.
— А взагалі, хто ви такий? Чого ви втручаєтесь?
— Я брат, — відповів Равік. — Це вас влаштовує?
— Докиньте десять відсотків за обслуговування й на податок. Інакше я не згоден.
— Добре. — Равік дорахував відсотки. — Ви повинні заплатити двісті дев’яносто два франки, — сказав він жінці.
Вона витягла з торбинки три банкноти по сто франків і дала їх господареві. Той узяв гроші й рушив до дверей.
— Вісім франків решти, — мовив Равік.
— А портьє?
— Ми йому самі заплатимо. І чайові також.
Господар сердито відрахував вісім франків і поклав їх на стіл.