— Це був тільки початок. Ще ніякий не допит. Може, тепер назвете прізвища? Чи нам доведеться знов братися до вас? У нас є ще багато можливостей. Як я бачу, ваші нігті ще цілі.
Гааке підвів голову і глянув Равікові просто у вічі. Равік величезним зусиллям волі змусив себе не схопитися з місця. Він узяв чарку, ковтнув вина й поволі перевів погляд на миску з салатом, ніби зацікавився, як офіціант його готував. Він не був певен, чи Гааке впізнав його. Потилиця в нього миттю змокріла від поту.
За хвилину Равік знов ковзнув поглядом по столику. Гааке їв лангуста, схилившись над тарілкою. Світло з люстри відбивалося на його лисині. Равік оглянувся навколо. В залі було повно людей. Неможливо було щось зробити. Він не має із собою зброї, а якби накинувся на Гааке голіруч, за мить із десяток рук розборонили б їх, а хвилини через дві з’явилася б поліція. Залишалось одне: чекати, піти назирці за Гааке й довідатися, де він зупинився.
Равік присилував себе запалити сигарету й знов подивився на Гааке аж тоді, коли викурив її до кінця. Не поспішаючи, він озирнувся по залі, ніби когось шукав. Гааке саме впорався з лангустом і витирав губи. Він тримав серветку не однією рукою, а двома і, ледь натягнувши її, притуляв до губ, спершу до однієї, тоді до другої, як жінка, що стирає помаду. І дивився просто на Равіка.
Равік перевів погляд на другий столик, відчуваючи, що Гааке й досі дивиться на нього. Підкликавши офіціанта, він замовив другу чарку «перно». До столика Гааке теж підійшов офіціант. Він забрав те, що лишилося від лангуста, наповнив порожній келих, потім приніс тацю з сиром. Гааке вибрав тягучий брі, що лежав на солом’яній підстилці.
Равік закурив нову сигарету. Трохи згодом він краєчком ока позирнув на Гааке й пересвідчився, що той знов дивиться на нього. Це вже було не випадково. По спині в нього пробіг мороз. Якщо Гааке впізнав його… Він зупинив офіціанта, що проходив повз столик.
— Ви б не винесли мою чарку надвір? Я б хотів посидіти на терасі. Там прохолодніше.
Офіціант завагався.
— Краще, якби ви розрахувалися тут. Терасу обслуговує інший офіціант. Тоді я перенесу вам чарку туди.
Равік кивнув головою і дістав гроші.
— То я доп’ю її тут, а надворі замовлю іншу. Щоб не було ніяких непорозумінь.
— Як ваша ласка, пане. Дякую.
Равік не поспішаючи допив вино. Звичайно, Гааке все чув. Він навіть перестав їсти, коли Равік розмовляв з офіціантом. Тепер він знов узявся до їжі. Равік ще трохи посидів на місці. Якщо Гааке впізнав його, лишалося тільки одне: вдати, що він не впізнав Гааке, і крадькома стежити за ним далі.
За кілька хвилин Равік підвівся й неквапом вийшов на терасу. Там майже не було вільних столиків. Він трохи постояв, поки знайшов місце, з якого видно було край столика
Гааке. Самого Гааке він не бачив, але неодмінно побачив би, якби той підвівся й пішов до дверей. Равік замовив чарку «перно» й відразу розрахувався, щоб бути готовому будь-коли рушити назирці за Гааке.
— Равіку… — мовив хтось біля нього.
Він здригнувся, ніби від удару. То була Джоан. Він розгублено втупив у неї очі.
— Равіку, — знов мовила вона, — ти не впізнаєш мене?
— Звичайно, впізнаю.
Він дивився на столик Гааке: офіціант приніс туди каву. Равік полегшено відітхнув. Іще є час.
— Джоан, — насилу спитав він, — як ти тут опинилася?
— Дивне запитання. До «Фуке» ходить весь Париж.
— Ти сама?
— Сама.
Равік похопився, що Джоан стоїть, а він сидить. Він підвівся й став так, щоб видно було столик Гааке.
— У мене тут є одне діло, Джоан, — швидко сказав він, не дивлячись на неї.— Я не можу тобі пояснити, яке. Але ти мені заважаєш. Залиш мене самого.
— Я почекаю. — Джоан сіла. — Хочу побачити, яка вона.
— Хто? — нічого не розуміючи, спитав Равік.