— Та жінка, на яку ти чекаєш.
— Я не чекаю ні на яку жінку.
— А на кого?
Равік неуважно глянув на неї.
— Спершу ти мене не впізнаєш, — повела вона далі.— Потім хочеш спекатися мене. І сам схвильований… Я знаю, що тут хтось є. І хочу поглянути, хто.
П’ять хвилин, прикинув Равік. Хоч каву можна пити й десять або навіть п’ятнадцять. Гааке ще викурить сигарету. Мабуть, одну. До того часу треба позбутися Джоан.
— Добре, чекай, — мовив він. — Я тобі не можу заборонити. Але сядь десь-інде.
Джоан нічого не відповіла. Очі її стали ясніші, а обличчя напружене.
— Це не жінка, — сказав Равік. — А якби була й жінка, то яке твоє в біса діло? Не виставляй себе на сміх. Сама тягаєшся з тим актором, а мене ревнуєш.
Джоан промовчала. Вона глянула в тому напрямку, що й він, намагаючись з’ясувати, на кого він дивиться.
— Нащо це? — мовив Равік.
— Вона сидить з іншим чоловіком?
Зненацька Равік опустився на стілець. Гааке чув, що він захотів перебратися на терасу. Якщо він його впізнав, то насторожився й тепер стежить за ним. А коли так, що природніше й безпечніше сидіти на терасі з жінкою, а не самому.
— Гаразд, — сказав він. — Лишайся тут. Те, що ти собі надумала, — безглуздя. Я скоро встану й вийду. Ти проведеш мене до таксі, але не поїдеш зі мною. Згодна?
— Навіщо така таємничість?
— Ніяка це не таємничість. Тут сидить чоловік, якого я давно не бачив. Я хочу довідатися, де він мешкає. Оце й усе.
— То не жінка?
— Ні, чоловік. Більше я тобі нічого не можу сказати.
Біля столика зупинився офіціант.
— Що ти питимеш? — спитав Равік Джоан.
— Кальвадос.
— Один кальвадос, — сказав він офіціантові.
Той пішов виконувати замовлення.
— А ти не питимеш кальвадосу?
— Ні, я п’ю «перно».
Джоан пильно подивилася на нього.
— Ти не уявляєш, як я часом ненавиджу тебе.
— Буває.
Равік не спускав з ока столика Гааке. Скло, подумав він. Тремтливе, текуче, мерехтливе скло. Вулиця, столики, люди — все потонуло в драглях із хисткого скла.
— Який ти холодний, егоїстичний…
— Джоан, — мовив Равік, — поговоримо про це іншим разом.
Вона помовчала, поки офіціант ставив на стіл чарку. Равік відразу розрахувався за кальвадос.
— Ти мене призвів до цього, — з викликом сказала вона, коли офіціант пішов.
— Я знаю…
Над столиком, за яким сидів Гааке, з’явилася його біла, м’ясиста рука. Він брав цукор.
— Ти! Більше ніхто! Ти мене ніколи не кохав, тільки грався мною. Ти бачив, що я тебе кохаю, а сам був байдужісінький.
— Це правда.
— Так?
— Це правда, — мовив Равік, не дивлячись на неї.— Але потім було вже інакше.
— Аякже, потім, потім! Коли все пішло шкереберть! І було вже надто пізно. Це все через тебе.
— Я знаю.
— Не говори так зі мною! — Вона була бліда й сердита. — Ти навіть не слухаєш мене.
— Як це не слухаю? — Він повернув до неї голову. Треба говорити, неодмінно говорити, байдуже що. — Ти посварилася зі своїм актором?
— Так.
— Нічого, помиритесь.
Синій димок над столиком у кутку. Офіціант налив іще кави. Видно, Гааке не поспішав.
— Я могла б тобі не признатися, — мовила Джоан. — Могла б сказати, що зайшла сюди випадково. Але це була б брехня. Я шукала тебе. Я хочу залишити його.
— Так завжди буває. Хтось хоче когось залишити.
— Я боюся його. Він мені погрожує. Хоче застрілити мене.
— Що? — Равік глянув на неї.— Що таке?
— Він погрожує, що застрілить мене.
— Хто? — Равік слухав її краєм вуха і аж тепер раптом усе збагнув. — Он що! Ти ж, думаю, не віриш у це?
— Він страшенно запальний.
— Дурниці! Хто нахваляється вбити, той ніколи не вб’є. А надто актор.
Що я балакаю, подумав він. Що все це означає? Чого я тут шукаю? Чийсь голос, чиєсь обличчя. Шумить у вухах. Яке мені до цього діло?
— Навіщо ти мені розповідаєш про це? — спитав він.
— Я хочу його залишити. Хочу повернутися до тебе.
Коли Гааке візьме таксі, мине щонайменше кілька секунд, поки я зупиню інше, міркував Равік. А поки рушу за ним слідом, може бути вже запізно. Він підвівся.
— Почекай на мене тут. Я зараз вернуся.
— Що ти хочеш…
Равік навіть не дослухав її. Він швидко зійшов з тераси й зупинив таксі.
— Ось вам десять франків. Можете почекати на мене кілька хвилин? У мене є ще справа в ресторані.
Водій глянув на банкноту, потім на Равіка. Той підморгнув йому. Водій у відповідь теж підморгнув і злегка помахав банкнотою.
— Це крім того, що нарахує лічильник, — сказав Равік. — Ви розумієте, чому…