Равік похитав головою.
— Цього можна не боятися. Є такі місця, куди не заходить жоден турист.
— І ви їх знаєте?
— Звичайно. Навіть добре знаю.
Гааке випив другу чарку коньяку. Він ставав дедалі відвертіший. Те, що в Німеччині його стримувало б, тут відпало. Равік відчував, що Гааке нічого не підозрює.
— Сьогодні я саме намірявся трохи розважитись, — сказав він Гааке.
— Справді?
— Так. Інколи я собі дозволяю це. Треба ж зазнати в житті всього, що можна.
— І добре робите! Дуже добре!
Якусь мить Гааке незмигненно дивився на нього. Впоїти, подумав Равік. Впоїти, коли інакше не вийде, і кудись затягти.
Вираз обличчя в Гааке змінився. Він не був п’яний, тільки обмірковував, що йому робити.
— Шкода, — сказав він нарешті.— Я б залюбки пішов з вами.
Равік нічого не відповів. Краще не поспішати, щоб не викликати в Гааке підозри.
— Я сьогодні мушу вертатися в Берлін. — Гааке глянув на годинник. — За півтори години.
Равік і оком не змигнув. Треба піти з ним, подумав він. Гааке напевне зупинився в готелі, а не в приватному будинку. Зайти з ним до кімнати й там порішити його.
— Я тут чекаю на двох знайомих, — повів далі Гааке. — Вони мають зараз надійти. Ми разом їдемо. Мої речі вже на вокзалі. Ми звідси підемо просто до поїзда.
Усе пропало, подумав Равік. Чому я не ношу з собою зброї? Чому я, дурний, останнім часом переконував себе, що тоді мені Гааке привидівся? Я б міг застрілити його десь на вулиці й спробувати втекти в метро.
— Шкода, — сказав Гааке. — Та, може, ми могли б зустрітися другого разу? Через два тижні я знов буду тут.
Равік відітхнув з полегкістю.
— Добре, — сказав він.
— Де ви мешкаєте? Я міг би вам зателефонувати.
— У готелі «Принц Уельський». На сусідній вулиці.
Гааке витяг нотатника й записав адресу. Равік дивився на елегантну книжечку в червоних палітурках із м'якої шкіри. Олівчик був тоненький, позолочений. Що там записано? Мабуть, інформація, що накличе на когось тортури і смерть, подумав Равік. Гааке сховав нотатника.
— Шикарна жінка. Та, з якою ви щойно розмовляли, — мовив він.
Равік не відразу збагнув, про кого йдеться.
— А, ця… Так, непогана.
— Кіноактриса?
— Щось таке.
— Близька знайома?
— Саме так.
Гааке задумливо втупив погляд у порожнечу поперед себе.
— Тут мені не так легко познайомитися з якоюсь гарненькою дамою. Мало часу, та й не знаєш надійних місць…
— Це можна влаштувати, — сказав Равік.
— Справді? А ви самі не зацікавлені?
— У чому?
Гааке ніяково всміхнувся.
— Наприклад, у тій дамі, з якою ви щойно розмовляли,
— Нітрохи.
— Чорт, це було б непогано! Вона француженка?
— Здається, італійка. З домішкою ще кількох рас.
Гааке посміхнувся.
— Непогано. Звичайну вдома я цього робити не можу. Але тут я перебуваю, так би мовити, інкогніто.
— Справді? — спитав Равік.
Це питання на мить спантеличило Гааке, та потім він усміхнувся.
— Розумію! Звичайно, для своїх ні… Та взагалі це сувора таємниця. Між іншим, мені спало на думку… Ви не маєте знайомих серед утікачів?
— Майже не маю, — насторожено відповів Равік.
— Шкода! Нас цікавить… Розумієте, відомості про декого… Ми навіть платимо за це… — Гааке підняв руку. — Вам я, звичайно, плати не пропоную, про це не може бути й мови. Але навіть найдрібніші відомості…
Равік відчув на собі очікувальний погляд Гааке.
— Можливо, — відповів Равік. — Ніколи зарані не знаєш… Часом щось може й трапитись.
Гааке присунувся ближче.
— Бачите, це теж одне з моїх завдань. Налагоджування зв'язків у чужій країні. Часом буває важко підступитися до когось. Але в нас тут уже працюють надійні люди. — Він значуще звів брови. — У нас із вами, звичайно, інші мотиви. Для нас це справа честі. І, зрештою, інтереси батьківщини.
— Певне.
Гааке глянув на двері.
— А ось і мої знайомі.— Підрахувавши суму, він поклав кілька банкнот на порцелянову тарілку. — Зручно, що ціни вказані просто на тарілках. Варто було б і в нас таке завести. — Він підвівся й простяг Равікові руку. — До побачення, пане фон Горне. Я дуже радий, що познайомився з вами. За два тижні я вам зателефоную. — Він усміхнувся. — Все це, звичайно, між нами.
— Безумовно. Не забудьте зателефонувати.
— Я нічого не забуваю. Жодного обличчя й жодної зустрічі. Не можу собі цього дозволити. Такий у мене фах.
Равік теж підвівся. Йому здавалося, ніби він мав зараз пробити рукою бетонну стіну. Потім він відчув у своїй долоні руку Гааке. Вона виявилась мала й несподівано м’яка.