— Так…
— І як після операції почуваєте себе в нічному клубі? Вам не здається, що ви повернулися з фронту в місто чи одужали після тяжкої хвороби?
— Не завжди. Інколи просто почуваєш себе спустошеним.
В яскравому світлі прожектора очі Джоан здавалися цілком прозорими. Вона глянула на нього. Це не серце в мене заболіло, подумав Равік, а щось усередині. Удар під груди. Про це написано тисячі віршів. І удару завдаєш мені не ти, вродлива, ледь спітніла від танцю істота, а щось невідоме з темних закамарків мого мозку. Випадково уривається якийсь контакт, і я відчуваю це дужче, коли смуга світла вихоплює тебе з темряви там, на танцювальному майданчику.
— Це не та жінка, що колись тут співала? — спитала Кет Гегстрем.
— Та.
— Вона вже тут не співає?
— Здається, ні.
— Гарна жінка.
— Ви так вважаєте?
— Авжеж. Навіть більше, ніж гарна. З її обличчя відверто прозирає життя.
— Можливо.
Кет глянула на Равіка примруженими очима. Вона всміхалася. То була усмішка, що могла скінчитися сльозами.
— Налийте мені ще чарку, і ходімо звідси, — сказала вона.
Підвівшись, Равік відчув, що Джоан дивиться на нього.
Він узяв Кет під руку. В цьому не було потреби, Кет могла йти й сама. Та йому здавалося, що Джоан не зашкодить побачити його під руку з іншою жінкою.
— Ви б не зробили мені одну послугу? — спитала Кет, коли вони прийшли до неї в готель.
— Звичайно, зроблю. Якщо тільки зможу.
— Підіть зі мною на бенкет до Монфорів.
— А що це таке? Я ніколи про нього не чув.
Кет сиділа в кріслі, завеликому для неї. Вона в ньому здавалася крихкою й тендітною, мов статуетка китайської танцівниці. Шкіра на лобі в неї напиналася ще дужче, ніж раніше.
— Бенкет у Монфорів — велика подія літнього сезону в Парижі,— сказала вона. — Відбудеться він другої п’ятниці в домі і в парку Луї Монфора. Вам це прізвище нічого не каже?
— Ні.
— Ви туди підете зі мною?
— Але ж мене ніхто не запрошував.
— Я дістану вам запрошення.
Равік глянув на неї.
— Навіщо, Кет?
— Я б хотіла туди піти. Але не сама.
— Хіба вам нема з ким піти?
— Я б хотіла з вами. З кимось зі своїх колишніх знайомих я не піду. Я тепер їх не зношу. Розумієте?
— Розумію.
— Це прекрасний бенкет у парку, останній у Парижі. За ці чотири роки я не пропустила жодного з них. Зробите мені таку ласку?
Равік знав, чому Кет хоче піти з ним. Так вона почуватиме себе певніше. Він не міг відмовити їй.
— Добре, Кет, — сказав він. — Вам не треба діставати окремого запрошення для мене. Повідомте господарів, що будете не самі. Я думаю, цього досить.
Вона кивнула головою.
— Звичайно, досить, Равіку. Дякую. Я негайно ж зателефоную Софі Монфор.
Равік підвівся.
— То я в п’ятницю заїду до вас. А в що ви одягнетесь?
Кет глянула на нього з-під лоба. На її гладенько зачесаних косах, мов на чомусь твердому, відбивалося світло. Голівка ящірки, подумав Равік. Гнучка, суха, жорстка грація позбавленої плоті довершеності. У здорових такої не буває.
— Якраз про це я вам і не сказала, — повагавшись, мовила вона. — То буде костюмований бенкет, Равіку. Бенкет у парку при дворі Людовіка Чотирнадцятого.
— О господи! — Равік знову сів.
Кет засміялася. Сміх її був несподівано щирий, нестримний, мов у дитини.
— Он там своїть пляшка доброго старого коньяку, — мовила вона. — Вип’єте?
Равік похитав головою.
— Чого тільки люди не видумають!
— Вони щороку влаштовують щось таке.
— То мені доведеться…
— Я сама подбаю про ваш костюм, — квапливо перебила його Кет. — Вам не треба ні про що турбуватися. Я дістану вам щось просте. Вам не доведеться навіть приміряти його. Дайте мені тільки свої розміри.
— Мабуть, чарка коньяку мені таки не завадить, — мовив Равік.
Кет присунула йому пляшку.
— Тільки не відмовтесь тепер.
Равік випив чарку. Через два тижні, подумав він, Гааке знов буде в Парижі. Два тижні якось треба перебути. Що ті два тижні, порівнюючи з життям, а проте далі за них його думка не сягала. Два тижні — а за ними зяяло провалля. Хіба не однаково, як він згає цей час? Костюмований бенкет… Хоч би що сталося за ці примарні два тижні — хіба воно може здатися химерним?
— Гаразд, Кет.
Равік ще раз зайшов до клініки Дюрана. Жінка з золотавим волоссям спала. На лобі в неї виступили великі краплі поту. Обличчя її порожевіло, уста були ледь розтулені.
— Яка температура? — спитав він у сестри.
— Тридцять сім і вісім.