— Вам нудно, я знаю. Та однаково я вас сьогодні не відпущу.
— Зовсім не нудно. Навпаки. Я б не знав, де дітися, якби не цей бенкет. Там буде що випити?
— Має бути. А як ні, то я кивну старшому дворецькому. Я його добре знаю.
Крізь спущену шибку долинав тупіт сотень ніг по бруківці. Демонстранти йшли не в ногу, а як хто хотів. Наче стомлена череда.
— В якому сторіччі ви хотіли б жити, якби могли вибирати?
— У нашому. А то я був би вже мертвий і якийсь йолоп пішов би в моєму костюмі на цей бенкет.
— Я не це мала на думці. В якому сторіччі ви хотіли б ще раз прожити своє життя?
Равік глянув на оксамитовий рукав свого костюма.
— Знову ж таки в нашому. Хоч це наймерзенніше, найкривавіше, найпродажніше, найсіріше, найбоягузливіше і найбрудніше сторіччя, а однаково в ньому.
— А я ні.— Кет притиснула руки до грудей, ніби її морозило. М’яка парча спадала на її тонкі зап’ястки. — В нашому не хотіла б. Краще вже в сімнадцятому або ще раніше. В будь-якому, тільки не в нашому. Я дійшла до такого висновку кілька місяців тому. Раніше ніколи не думала про це. — Вона опустила шибку до самого низу. — Як тепло! І парко! Вони скоро перейдуть?
— Скоро. Вже видно кінець.
З боку вулиці Камброн почувся постріл. Поліцаї миттю скочили на велосипеди. Крикнула якась жінка. Натовп погрозливо загомонів. Кілька чоловік кинулось бігти. Натискаючи на педалі й вимахуючи кийками, поліцаї ввігналися в ряди демонстрантів.
— Що сталося? — злякано спитала Кет.
— Нічого. Лопнула автомобільна шина.
Водій обернувся. Обличчя його почервоніло з люті.
— Падлюки, вони…
— Уже можна їхати, — перебив його Равік. — Рушайте.
Перехрестя було порожнє, ніби людей із нього змела буря.
— Рушайте! — ще раз наказав Равік.
З вулиці Камброн долинав крик. Знов пролунав постріл. Машина рушила з місця.
Вони стояли на терасі, що виходила в парк. Там уже було повно гостей у мальовничих костюмах. У затінку розлогих дерев квітли троянди. Свічки в лампіонах кидали навкруги миготливе, тепле світло. В одній з альтанок невеличкий оркестр грав менует. Ніби якимись чарами ожила картина Ватто.
— Гарно? — спитала Кет.
— Гарно.
— Вам справді подобається?
— Подобається, Кет. Принаймні, як дивитися здалеку.
— Ходімо погуляємо в парку.
Під старими високими деревами відкривалося неймовірне видовище. Хистке світло безлічі свічок мерехтіло на срібній і золотій парчі, на коштовних блакитних, рожевих і зеленавих оксамитах, м’яко відбивалося на перуках і голих напудрених плечах, лунали ніжні звуки скрипок, на стежках парами й гуртами спроквола походжали гості, блищали руків’я шпаг, жебонів водограй, підстрижені самшитові живоплоти в глибині створювали відповідне тло.
Равік помітив, що навіть слуги були у старовинних костюмах. Коли так, то, мабуть, детективи теж перебрані, подумав Равік. Ото буде гарно, як підійде Мольєр чи Расін і заарештує тебе. Або якийсь двірський карлик.
На руку йому впала важка тепла крапля. Він підвів очі. Червонясте небо вкрили темні хмари.
— Зараз піде дощ, Кет, — сказав він.
— Не може такого бути. Тоді в парку…
— Може. Швидко тікаймо звідси!
Він узяв її під руку й повів на терасу. Не встигли вони піднятись туди, як линув дощ. Небо немов прорвалося, свічки погасли, за кілька секунд декорації обернулись у вилиняле шмаття. Почалася паніка. Маркізи, герцогині і двірські дами, підібгавши парчеві спідниці, мчали на терасу, графи, їхні вельможності і фельдмаршали намагалися врятувати свої перуки й збилися під тентом, немов зграйка наляканих строкатих курей. Вода лилася на перуки, стікала на коміри й декольте, змиваючи пудру та рум’яна. Спалахнула блискавка, парк осяяло білим, примарним світлом, потім важко загуркотів грім.
Кет Гегстрем непорушно стояла під тентом, притулившись до Равіка.
— Такого ще ніколи не траплялося, — розгублено мовила вона. — Я часто бувала на цих бенкетах. І ще ніколи не йшов дощ. Жодного року.
— Якраз нагода красти смарагди.
— Справді. Боже, як не пощастило…
У парку сновигали служники з парасолями і в дощовиках. Шовкові черевики з пряжками, що виглядали з-під сучасних плащів, справляли кумедне враження. Служники привели на терасу останніх заблуканих, змоклих до рубця двірських дам і пішли шукати загублені пелерини та інші речі. Один із них приніс пару вишуканих золотих черевичків, обережно тримаючи їх у своїй великій руці. Дощ лив на порожні столики, тарабанив по напнутому тенті, ніби саме небо невідомо чому вистукувало в барабан кришталевими паличками вранішню зорю.