— Справді. І якщо ви це відчуваєте, то все гаразд.
— Налийте мені ще одну чарку. Потім спустимося вниз, я переодягнуся, ви також, і підемо в «Шехерезаду». Хочу впасти там у сентиментальність, впоїтися жалістю до самої себе й попрощатися з усією цією чудовою легковажністю. А від завтрашнього дня почну читати філософів, складати духівницю і взагалі жити так, як вимагає моє становище.
На сходах готелю Равік зустрів господиню. Вона зупинила його.
— Вас можна на хвилинку?
— Звичайно.
Господиня повела його на третій поверх і запасним ключем відімкнула одну з кімнат. Равік помітив, що вона ще не звільнена.
— Що це означає? — спитав він. — Чого ви мене сюди привели?
— Тут мешкає Розенфельд, — відповіла господиня. — Він хоче вибратися.
— Я не збираюся міняти свою нору.
— Він хоче вибратися, не заплативши мені за останні три місяці.
— Але ж тут іще є його речі. Ви можете їх забрати.
Господиня зневажливо штовхнула ногою обшарпану відкриту валізку, що стояла коло ліжка.
— А що мені дадуть за цей мотлох? Нічого. Картонна валіза. Подерті сорочки. Костюм самі бачите який. їх у нього два. За все й сотні франків не візьмеш.
Равік здвигнув плечима.
— А він сказав, що хоче вибратися?
— Ні. Але я сама здогадалася і сьогодні спитала його навпростець. І він признався. Я йому сказала, щоб він заплатив мені по завтрашній день. Не можу ж я весь час тримати пожильців, що не платять за кімнати.
— Ну гаразд. Але до чого тут я?
— Тут ще є картини. Теж його добро. Він якось сказав мені, що вони дорогі. Мовляв, коштують багато більше, ніж він заборгував за кімнату. От я й хочу, щоб ви поглянули на них.
Досі Равік не звертав уваги на стіни. Тепер він підвів очі й побачив над ліжком просто перед собою краєвид з околиць Арля — ван Гог у розквіті свого таланту. Равік підступив на крок ближче. Безсумнівно картина була справжня.
— Страхіття, правда? — мовила господиня. — І ці кривулі мають означати дерева! А гляньте лишень сюди!
Над умивальником висів Гоген. Гола дівчина-таїтянка на тлі тропічного пейзажу.
— Які ноги! — повела далі господиня. — Кісточки наче в слона. І придуркувате обличчя. А стоїть як! А он там є ще одна, то та навіть не домальована до кінця.
Недомальованою до кінця картиною виявився «Портрет пані Сезанн» пензля Сезанна.
— Гляньте, як вона скривила рот! А на щоках нема фарби. І він хоче обдурити мене цією гидотою! Ви бачили мої картини. Ото є на що подивитися! Намальовані з натури і як живі. Сніговий пейзаж з оленями в їдальні. А ця ляпанина… Може, він сам їх і намалював? Як вам здається?
— Може, й так.
— Оце я й хотіла знати. Ви людина освічена і розумієтесь на цьому. Навіть рам нема!
Усі три картини висіли без рам. На брудних шпалерах вони світилися, немов вікна в якийсь інший світ.
— Аби хоч були в порядних позолочених рамах! То за них щось би таки дали. А так… Бачу вже, що доведеться мені забрати цю погань. Знов я пошилася в дурні. Отака винагорода за мою добрість!
— Я б не радив вам брати ці картини, — сказав Равік.
— А що ж мені робити?
— Розенфельд роздобуде гроші й заплатить вам.
— Як він їх роздобуде? — господиня швидко глянула на Равіка. Вираз обличчя в неї змінився. — Може, вони щось варті? Буває, саме такі речі й мають ціну. — Було видно, як гарячково працює в неї думка. — Одну то я маю цілковите право забрати, хоча б за останній місяць! Як ви вважаєте, котру? Може, ту велику над ліжком?
— Не беріть жодної. Почекайте, поки вернеться Розенфельд. Я певен, що він принесе гроші.
— А я не певна. Я господиня готелю.
— То чого ж ви стільки чекали? Звичайно ви зразу правите гроші.
— Та все через балачки! Чого він мені тільки не казав! Самі знаєте, вони на таке мастаки.
Раптом у дверях з’явився Розенфельд, мовчазний, спокійний, невисокий чоловік. Не встигла господиня й рота розтулити, як він витяг з кишені гроші.
— Нате. А це мій рахунок. Видайте, будь ласка, квитанцію.
Господиня вражено подивилася на банкноти. Тоді перевела погляд на картини і знов на гроші. Вона хотіла ще щось сказати, але не знаходила слів.
— Тут більше, ніж ви заборгували, — нарешті мовила вона.
— Я знаю. Дасте мені здачу?
— Певне, що дам. Але не маю з собою грошей. Каса внизу. Зараз піду й розміняю.
Вона вийшла з такою міною, наче її хтось тяжко образив. Розенфельд запитально глянув на Равіка.
— Вибачте, — сказав Равік. — Стара затягла мене сюди. Я не мав уявлення, що вона собі надумала. Вона хотіла довідатися, скільки коштують ці картини.