— Гаразд, — перебив її Равік, — не будемо сперечатися про це.
Якимось дивом її слова зворушили його. Щось у ньому защеміло. Він розсердився на себе. Не хотів більше ятрити рану.
— Ні, тебе мені не треба було дурити, — сказала вона, майже благально дивлячись на нього.
— Джоан…
— Я й тепер не дурю тебе, Равіку. Зовсім не дурю. Я подзвонила тобі, бо справді боялася. Добре, що мені пощастило виштовхнути його за двері й замкнутися. І мені найперше спало на думку подзвонити тобі. Хіба це так погано?
— Ти була спокійнісінька й зовсім не налякана, коли я приїхав.
— Це тому, що його вже не було. І я подумала, що ти зараз прийдеш і допоможеш мені.
— Ну добре. Тепер уже все гаразд, і я можу собі йти.
— Він повернеться. Він погрожував, що повернеться. Тепер він десь сидить і п’є. Я знаю. А як прийде п'яний, то не буде такий, як ти… Він не вміє пити.
— Годі! — сказав Равік. — Перестань. Надто це дурні балачки. Двері міцні. І більше не викидай таких коників.
Джоан і далі стояла перед ним.
— То що ж мені робити? — раптом спитала вона.
— Нічого.
— Я тобі дзвоню… три, чотири рази… ти не відповідаєш. А якщо й береш трубку, то кажеш, щоб я дала тобі спокій. Що це означає?
— Саме це й означає: щоб ти дала мені спокій.
— Дала спокій? Як це? Хіба ми автомати, які можна ввімкнути й вимкнути? Ми провели разом ніч, нам так гарно, наші серця сповнені кохання, і раптом…
Побачивши вираз його обличчя, Джоан замовкла.
— Я знав, що так буде, — тихо мовив він. — Знав, що ти спробуєш і цим скористатися! Це якраз по-твоєму! Ти знала, що то була наша остання ніч і що на цьому треба спинитися. Ти прийшла до мене, і нам було тоді так гарно тому, що ми сходилися востаннє. Ми тоді прощалися, були по вінця сповнені одне одним, і все це таким би й залишилося в пам'яті. А ти не могла вигадати нічого кращого, як спекулювати на цьому, мов перекупка. Ти знов чогось вимагаєш, хочеш із неповторного, з того, що буває тільки раз у житті, зробити жалюгідне продовження. Я на таке не погоджувався, і ти влаштувала цей огидний трюк. А тепер доводиться наново переживати те, про що соромно навіть згадувати.
— Я…
— Ти це знала, — перебив він її.— Нащо знов брехати? Я не хочу повторювати те, що ти тоді сказала. Просто не можу ще. Ми дійшли тоді згоди. Ти пообіцяла більше ніколи не приходити.
— А я й не прийшла!
Равік пильно подивився на неї. Він насилу стримувався.
— Не прийшла, то подзвонила.
— Я подзвонила тому, що злякалася!
— О господи! — мовив Равік. — Це ж справжній ідіотизм! Я здаюся.
На її обличчі повільно проступила усмішка.
— Я також здаюся. Я хочу тільки одного: щоб ти залишився. Хіба ти не бачиш?
— А я саме цього не хочу.
— Чому? — спитала вона, все ще всміхаючись.
Равік відчув себе переможеним. Вона просто відмовлялася розуміти його, і якщо знов удатися в пояснення, невідомо, чим це скінчиться.
— Яка ж ти зіпсована, — нарешті сказав він. — І сама цього не розумієш.
— Чому ж, — спроквола відповіла Джоан. — Може, й розумію. Але хіба минулого тижня я була інакша?
— Була така сама.
Вона мовчки дивилася на нього.
— Мені байдуже, якою ти мене назвеш.
Він нічого не сказав, відчуваючи її перевагу.
— Равіку, — почала вона, підступивши ближче. — Так, я тоді сказала, що це кінець, сказала, що ти про мене більше ніколи нічого не почуєш. Сказала тому, що ти цього хотів. І коли я все-таки не дотримала свого слова, то невже ти не можеш цього зрозуміти?
Вона очікувально дивилася на нього.
— Ні,— сердито відповів Равік. — Я розумію тільки одне: що ти хочеш спати з двома чоловіками.
Джоан навіть не поворухнулася.
— Це неправда, — нарешті сказала вона. — А якби була й правда, то яке твоє діло?
Він вражено втупив у неї очі.
— Дійсно, яке твоє діло? Я тебе кохаю. Хіба цього не досить?
— Ні.
— Нема тобі чого ревнувати. Якраз тобі нема чого. Але ти ніколи й не ревнував…
— Он як?
— Не ревнував. Ти взагалі не знаєш, що таке ревнощі.
— Ну певне. Я не влаштовував тобі таких комедій, як твій актор…
Джоан усміхнулася.