— Що було, Равіку? — пошепки перепитала вона.
Тьмяно освітлениий коридор за її головою коливався, ніби тунель у шахту, де мріла обіцянка, звеличена багатьма поколіннями, звеличувана все новими надіями.
— Кохання, — сказав він.
— Кохання?
— Так, кохання. Тому тепер усьому кінець.
Равік зачинив за собою двері. Ліфт. Він натиснув кнопку, але не дочекався, поки він підійметься, — боявся, що Джоан вийде за ним. Він швидко рушив униз сходами, дивуючись, що не чує, як відчиняються двері. Через два марші він зупинився й прислухався. Всюди було тихо. Ніхто його не наздоганяв.
Таксі й досі стояло перед будинком. Равік забув про нього. Водій приклав до кашкета пальці й по-змовницькому всміхнувся.
— Скільки? — спитав Равік.
— Сімнадцять п’ятдесят.
Равік розрахувався.
— А ви хіба назад не поїдете? — здивувався водій.
— Ні. Піду пішки.
— Далекувато, пане.
— Знаю.
— То навіщо ж би звеліли мені чекати? Дарма викинули одинадцять франків.
— Нічого.
Водій спробував запалити рудий недокурок, що прилип йому до верхньої губи.
— Може, хоч недарма згаяли час?
— Ще б пак! — відповів Равік.
У парк заповзав холодний світанок. Повітря було тепле, але світло здавалося холодним. Сірі від пороху кущі бузку. Лавки. На одній із них спав якийсь чоловік, прикривши обличчя номером «Парі суар». Це була та сама лавка, де Равік сидів тієї грозової ночі.
Равік подивився на сонного. Від його подиху газета здіймалася й опускалась, наче то був не аркуш брудного паперу, а щось живе, якийсь метелик, що зараз пурхне вгору я рознесе по світі останні вісті. Легенько ворушився набраний великими літерами заголовок: «Гітлер заявляє, що, крім Данцігського коридора, не має більше ніяких територіальних претензій», а нижче другий: «Праля вбиває чоловіка розпеченою праскою». На Равіка дивилася з фотографії огрядна жінка у святковій сукні. Поряд здіймався і опускався ще один знімок: «Чемберлен вважає, що мир ще можна зберегти». На знімку був зображений схожий на банківського клерка чоловік із парасолькою, що своїм обличчям нагадував самовдоволеного барана. В нього під ногами загубився заголовок, набраний дрібним шрифтом: «На кордоні вбито сотні євреїв».
Чоловік, що вкрився газетою від нічної роси й ранкового світла, спав міцно й спокійно. На ньому були старі стоптані брезентові черевики, руді вовняні штани і порваний піджак. Події на світі його не хвилювали. Він так занепав, що його вже ніщо не хвилювало, як глибинну рибину не хвилюють шторми на поверхні океану.
Равік повернувся в «Ентернасіональ». На душі в нього було ясно й спокійно. Його вже ніщо ні з ким не зв’язує. І добре. Тепер йому не треба нічого такого, що б виводило його з рівноваги. Він сьогодні ж таки перебереться до готелю «Принц Уельський». На два дні раніше. Але краще поквапитись, ніж прогавити Гааке.
XXVIII
Равік спустився у вестибюль готелю «Принц Уельський». Там було порожньо. Біля конторки портьє тихо грало радіо. В кутку поралося дві прибиральниці. Равік швидко пройшов вестибюль, не привертаючи до себе уваги. Виходячи, він глянув на годинник навпроти дверей. Була п'ята година ранку.
Він піднявся по авеню Георга П’ятого й підійшов до ресторану «Фуке». Ніде ні душі — ресторан давно зачинений. Равік зупинив таксі й поїхав у «Шехерезаду».
Морозов стояв біля входу.
— Нема, — сказав Равік.
— Я так і думав. Учора дарма було й сподіватися.
— Чому? Вчора якраз минуло чотирнадцять днів.
— Не можна розраховувати все до одного дня. Ти весь час сидів у «Принці Уельському»?
— Так. Від самого ранку й досі.
— Він подзвонить завтра, — сказав Морозов. — Сьогодні він міг залагоджувати якісь справи або виїхав на день пізніше.
— Завтра в мене операція.
— Вранці він не буде дзвонити.
Равік нічого не сказав. Він дивився на таксі, з якого виліз найманий танцюрист у білому смокінгу. За ним з’явилася бліда жінка з великими зубами. Морозов відчинив перед ними двері. Вся вулиця раптом запахла парфумами «Шанель». Жінка ледь припадала на ногу. Танцюрист розрахувався з таксистом і поплентався за нею. Жінка чекала на нього біля дверей. При світлі ліхтаря її очі здавалися зеленими, а зіниці обернулися в темні цятки.
— Так рано він напевне не подзвонить, — ще раз сказав Морозов, вернувшись від дверей.
Равік промовчав.
— Якщо ти залишиш мені ключа, я можу о восьмій піти туди, — повів далі Морозов. — І посидіти, поки ти повернешся.
— Тобі ж треба виспатися.