— Дурниці. Я можу лягти на твоє ліжко, коли захочу. Ніхто не буде дзвонити, але я посиджу, якщо це тебе заспокоїть.
— Я буду на операції до одинадцятої.
— Добре. Давай ключа. Я не хочу, щоб ти від хвилювання пришив якійсь дамі з вищих кіл яєчник до живота.
Тоді вона через дев’ять місяців скине дитину. У тебе з собою ключ?
— Так. На.
Морозов сховав ключа до кишені. Потім витяг коробочку з м’ятними пастилками й запропонував Равікові. Той похитав головою. Морозов узяв кілька й укинув у рот. Вони зникли в його бороді, ніби маленькі білі пташки в густому лісі.
— Відсвіжують, — сказав він.
— Тобі колись доводилося сидіти цілий день у кімнаті з плюшевими меблями й чекати? — спитав Равік.
— Доводилося сидіти й довше. А тобі ні?
— Доводилось і мені, але тоді я не на таке чекав.
— Ти не взяв ніякої книжки читати?
— Узяв, і не одну. Але не прочитав жодного рядка. Тобі ще скільки тут стояти?
Морозов відчинив дверці таксі, яким приїхало кілька американців. Потім відчинив перед ними двері.
— Години дві, не менше, — сказав він, вернувшись до Равіка. — Бачиш, що тут робиться. Я не пам’ятаю ще такого божевільного літа. До речі, Джоан теж тут.
— Он як?
— Тут. І вже з іншим, якщо це тебе цікавить.
— Нітрохи не цікавить. Отже, після одинадцятої побачимося, — сказав Равік і пішов.
— Стривай! — гукнув Морозов.
Равік обернувся.
— Як же ти потрапиш до своєї кімнати в «Принці Уельському»? — сказав Морозов, витягаючи з кишені ключа. — Я ж побачу тебе аж після одинадцятої. На! А коли виходитимеш, лиши двері незамкнені.
— Я посплю в «Ентернасіоналі», — сказав Равік, беручи ключа. — Краще буде, коли мене якнайменше бачитимуть у «Принці Уельському».
— Але приходь туди хоч ночувати. В готелі не зупиняються, якщо в ньому не ночують. Це було б підозріло, часом би поліція почала розпитувати про тебе.
— Може, й так. Але якщо вона зацікавиться мною, то краще, коли можна буде довести, що я весь час жив у «Ентернасіоналі». А в «Принці Уельському» я зробив усе що треба. Розкуйовдив ліжко, а вмивальник, ванну, рушники і все інше довів до такого вигляду, щоб здавалося, ніби я просто дуже рано вийшов з номера.
— Чудово. То віддай мені назад ключа.
Равік похитав головою.
— Я вирішив, що тобі краще там не показуватися.
— Мені можна.
— Не можна, Борисе. Не будьмо йолопами. Твоя борода кожному впадає в око. До того ж ти правду казав: я повинен жити й поводитися так, наче нічого особливого не сталося. Якщо Гааке справді подзвонить дуже рано й не застане мене, то неодмінно озветься ще раз після обіду. Мені треба на це розраховувати, а то я за добу стану психопатом.
— Куди ти тепер ідеш?
— Спати. Він не подзвонить так рано.
— Коли хочеш, ми можемо потім десь зустрітися.
— Ні, Борисе. Поки ти звільнишся, я вже, мабуть, засну. А о восьмій у мене операція.
Морозов недовірливо глянув на нього.
— Ну, то я загляну до тебе в «Принц Уельський» надвечір. А часом би сталося щось раніше, подзвони мені до готелю.
— Добре.
Вулиці. Місто. Червонясте небо. Осяяні ліхтарями чер-еоні, білі та блакитні будинки під ним. Вітерець вихоплюється з-за рогу бістро, ніби грається, як лагідне кошеня. Люди, свіже повітря, таке приємне після цілодобового чекання в задушливому готельному номері. Равік ішов по авеню за «Шехерезадою». Дерева за залізними гратами несміливо посилали у свинцеву ніч згадку про зелень і ліс. Равік раптом відчув себе таким стомленим і спустошеним, що мало не впав. А що якби махнути на все це рукою, переконував його якийсь внутрішній голос, забути, скинути з себе, як гадюка скидає шкіру? Нащо мені ця мелодрама з минулого, майже цілком забутого? Нащо мені той чоловік, те сліпе знаряддя чужої волі, маленький гвинтик у страшному механізмі варварства, що сонячним затемненням нависло над Середньою Європою?
Нащо воно йому? Якась повія спробувала заманити його на темне подвір’я. Вона розгорнула сукню, пошиту так, що, коли відстібнути пояс, поли розчахуються, ніби в халаті. Тіло, що невиразно біліє в темряві, чорні панчохи, чорне лоно, чорні очні ями, з яких не видно очей… В’яле тіло, що вже почало розпадатися, вже ніби фосфорисціювало…
Сутенер із прилиплою до верхньої губи сигаретою стояв, прихилившись до дерева, й стежив за ним. Проїхало дві підводи з городиною. Коні кивали головами й напружували м’язи під шкірою. Міцний дух петрушки й кучерявої капусти. Її головки у віночку зеленого листя скидалися на закам’янілий мозок. Червоні помідори, кошики з стручками квасолі, з цибулею, черешнями й селерою.